Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дубенко Наталія Геннадіївна, Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання договорів недійсними, визнання права власності на нерухоме майно, за касаційною скаргою ОСОБА_5, поданою представником ОСОБА_7, на рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2016 року,

У серпні 2013 року ОСОБА_8 звернулась до суду з указаним позовом, у якому просила:

- визнати недійсним договір дарування від 28 липня 2009 року 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 укладений між нею як дарувальником та ОСОБА_9 як обдарованим, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко Н.Г., та зареєстрований в реєстрі за № 1235;

- визнати недійсним договір дарування від 28 липня 2009 року 1/2 частини земельної ділянки загальною площею 0,1017 га, яка розташована в АДРЕСА_1, укладений між нею як дарувальником та ОСОБА_9 як обдарованим, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко Н.Г., та зареєстрований в реєстрі за № 1237;

- визнати за нею право власності на 1/2 частини вказаного житлового будинку та земельної ділянки, які були відчужені на користь ОСОБА_9 на підставі договорів дарування від 28 липня 2009 року.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_8 посилалась на те, що обдарованим за оспорюваними договорами був її чоловік ОСОБА_9, який помер 08 квітня 2010 року, та зазначала, що на час підписання оспорюваних договорів вона та її чоловік були людьми похилого віку, стан здоров'я обох був тяжким, вони потребували сторонньої допомоги, а тому будь-якого сенсу в укладенні цих договорів не було, у зв'язку із чим вважала, що вказані вище договори повинні бути визнані недійсними на підставі ст. 229 ЦК України, оскільки укладені внаслідок помилки, через невірне розуміння їх природи та наслідків.

Позивачка вказувала, що до неї звернувся відповідач, який є сином чоловіка від першого шлюбу, із пропозицією про надання довічного утримання для неї та чоловіка, а тому вона, погодившись на таку пропозицію, підписала договори не ознайомлюючись із їх змістом, оскільки вважала, що укладається договір довічного утримання з сином чоловіка. Питанням оформлення договорів та права власності обдарованого займався особисто відповідач.

Посилаючись на те, що після смерті чоловіка вона звернулась до нотаріальної контори із заявою від 25 червня 2010 року для прийняття спадщини, а також у зв'язку з тим, що вона не має юридичних знань, а тому на початку 2010 року вона звернулася за фаховою допомогою до юриста, який і роз'яснив їй природу укладених договорів та їх наслідки, ОСОБА_8 просила задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_10, задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року скасовано в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсними договорів дарування та ухвалено в цій частині нове рішення.

Визнано недійсним договір дарування від 28 липня 2009 року Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 що укладений між ОСОБА_11 як дарувальником та ОСОБА_9 як обдарованим, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко Н.Г., зареєстрований в реєстрі за № 1235.

Визнано недійсним договір дарування від 28 липня 2009 року Ѕ частини земельної ділянки загальною площею 0,1017 га (кадастровий номер НОМЕР_1), яка розташована в АДРЕСА_1, що укладений між ОСОБА_11 як дарувальником та ОСОБА_9 як обдарованим, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дубенко Н.Г., зареєстрований в реєстрі за № 1237.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_5 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення на неї ОСОБА_4, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що укладаючи оспорювані договори позивач ознайомилась із їх змістом та діяла свідомо, а тому відсутні правові підстави для визнання їх недійсними; при цьому судом враховано, що відповідач не був стороною оспорюваних договорів.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсними договорів дарування та задовольняючи позовні вимоги в цій частині, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які їх регулюють, врахувавши правову позицію, висловлену у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, та роз'яснення, викладені у п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", виходив з того, що позивач є особою похилого віку, ІНФОРМАЦІЯ_1, а обдарованим за спірними договорами був її чоловік, ІНФОРМАЦІЯ_2, який на час укладення договорів мав ряд захворювань, що підтверджено даними медичних довідок (а. с. 13-19), після укладення договорів дарування позивач продовжувала перебувати на реєстраційному обліку та проживати у спірному будинку, який є її єдиним житлом, оплачувати комунальні послуги (а. с. 36-43) і фактичної передачі нерухомого майна обдаровуваному не відбулось, а тому дійшов обґрунтованого висновку про відсутність волевиявлення позивача на безоплатну передачу нерухомого майна, оскільки укладаючи оспорювані договори вона помилялась щодо правової природи правочину, вважаючи укладеним договір довічного утримання з сином її чоловіка.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5, подану представником ОСОБА_7, відхилити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 28 січня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.