розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_4, третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Торгово-промислова компанія", про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником - ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року,

У червні 2015 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 23 травня 2013 року між банком та товариством з обмеженою відповідальністю "Торгово-промислова компанія" (далі - ТОВ "Торгово-промислова компанія") було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн. грн зі сплатою 20 % річних з кінцевим строком повернення до 16 квітня 2014 року. Протягом строку дії цього договору між його сторонами було укладено ряд додаткових угод, якими було продовжено строк повернення кредиту. Зокрема, 11 вересня 2014 року між ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" та ТОВ "Торгово-промислова компанія" було укладено додаткову угоду про продовження строку користування кредитом та про зміну графіку погашення кредиту, за умовами якої сторони дійшли згоди щодо продовження строку користування кредитом до 30 грудня 2014 року та викладено графік погашення кредиту у новій редакції.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 23 травня 2013 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки. Оскільки позичальник та поручитель зобов'язання за цими договорами не виконували, на вимоги банку не реагували, утворилась заборгованість у розмірі 6 512 430 грн 63 коп., яку позивач просив стягнути з відповідача на його користь.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року, позов ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором в сумі 5 млн. 250 тис. грн, 244 520 грн 54 коп. заборгованість за відсотками, 1 017 910 грн 09 коп. пені за неналежне виконання зобов'язань. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 в особі представника - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник і відповідач не виконували взяті на себе зобов'язання за кредитним договором і договором поруки, чим допустили заборгованість, яка підлягає стягненню з ОСОБА_4, як поручителя.

Апеляційний суд погодився з такими висновками та зазначив також, що банк пред'явив вимогу поручителю та звернувся до суду з вимогою про стягнення кредитної заборгованості у межах строків, передбачених ч. 4 ст. 559 ЦК України. Також апеляційний суд вважав, що зменшення кредиту лімітування та затвердження нового графіку не збільшує обсяг відповідальності поручителя, отже, відсутні підстави для визнання поруки припиненою.

Такі висновки судів є правильними, відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які судом вірно застосовані.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами встановлено, що 23 травня 2013 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ТОВ "Торгово-промислова компанія" було укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у розмірі 1 млн. грн зі сплатою 20 % річних з кінцевим строком повернення до 16 квітня 2014 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 23 травня 2013 року між банком та ОСОБА_4 було укладено договір поруки.

Протягом строку дії кредитного договору між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ТОВ "Торгово-промислова компанія"були укладені додаткові угоди до нього, якими було продовжено строк повернення кредиту. Зокрема, 11 вересня 2014 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ТОВ "Торгово-промислова компанія" було укладено додаткову угоду про продовження строку користування кредитом та про зміну графіку погашення кредиту, за умовами якої сторони дійшли згоди щодо продовження строку користування кредитом до 30 грудня 2014 року та викладено графік погашення кредиту у новій редакції.

Позичальник та поручитель зобов'язання за договорами кредиту та поруки не виконували, на вимоги банку не реагували, за розрахунком банку утворилась заборгованість у розмірі 6 512430 грн 63 коп.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором боржника за порушення зобов'язання боржником.

За змістом ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Суди врахували наведене та вірно вважали, що строк виконання зобов'язань за кредитним договором від 23 травня 2013 року сплив 30 грудня 2014 року. Отже, звернувшись 6 березня 2015 року до ОСОБА_4 з вимогою-претензією про усунення порушень зобов'язань за кредитним договором та 4 червня 2015 року з даною позовною заявою, банк діяв в межах строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України.

При цьому колегія суддів приходить до висновку, що доводи касаційної скарги щодо припинення поруки на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України та застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 20 лютого 2013 року № 6-172цс12, слід відхилити з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

З матеріалів справи вбачається, що додатковою угодою від 11 вересня 2014 року змінено умови кредитного договору від 23 травня 2013 року, зокрема продовжено строк дії кредитного договору до 30 грудня 2014 року та змінено графік погашення кредитного договору. Також при укладенні цієї додаткової угоди було отримано згоду ОСОБА_4, який підтвердив, що порука, встановлена договором поруки від 23 травня 2013 року, зберігається та забезпечує виконання зобов'язання позичальника за кредитним договором від 23 травня 2013 року та засвідчив свою згоду власноручним підписом (зворот а.с. 76).

Таким чином, оскільки поручителю було відомо про зміну строку виконання зобов'язання, то підстави для застосування ч. 1 ст. 559 ЦК України відсутні.

Під час розгляду справи апеляційним судом не були порушені норми матеріального й процесуального права, а наведені в скарзі доводи є необґрунтованими та правильність висновків апеляційного суду не спростовують, тому колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.