розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа: ОСОБА_8, Державна реєстраційна служба Кагарлицького районного управління юстиції Київської області про визнання недійсним правочину, скасування його реєстрації та визнання права власності,за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2015 року,

У липні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7, третя особа: ОСОБА_8, Державна реєстраційна служба Кагарлицького районного управління юстиції Київської області (далі - Державна реєстраційна служба Кагарлицького РУЮ Київської області) про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя серії НОМЕР_1, укладеного 06 серпня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та посвідченого приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Мозговим В.В., скасування його реєстрації та визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, яке було зареєстровано за ОСОБА_7 В обгрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що оспорюваний договір був укладений між ним та відповідачем ОСОБА_7 щодо майна, яке не відноситься до спільного майна подружжя, оскільки було набуте ним у 1991 році у шлюбі з першою дружиною ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 03 серпня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено. Визнано недійсним договір про поділ майна подружжя серії НОМЕР_1, укладений 06 серпня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7, та посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Мозговим В.В. 06 серпня 2008 року та зареєстровано в реєстрі за № 3536. Скасовано державну реєстрацію права власності на 1/2 частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 Визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/2 частини зазначеного житлового будинку, яке було зареєстровано за ОСОБА_7

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 14 грудня 2015 року згадане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить рішення апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що зміст оспорюваного правочину відповідає справжній волі сторін, яка спрямована на укладення договору поділу спільного майна подружжя, про що свідчить буквальне значення слів і понять та відсутність обов'язку позивача сплатити відчужувану грошову суму за передане майно.

Проте з такими висновками апеляційного суду повністю погодитись не можна з наступних підстав.

Судами встановлено, що між ОСОБА_11 та ОСОБА_6 14 вересня 1991 року було укладено договір купівлі-продажу будинку, розташованого у с. Липовець Кагарлицького району Київської області, загальною жилою площею 30,8 кв.м (а.с. 7).

14 березня 2003 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено шлюб (а.с. 17).

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Липовецькою сільською радою Кагарлицького району Київської області 20 квітня 2004 року, ОСОБА_6 на праві приватної власності належить будинок АДРЕСА_1, загальною площею 53,1 кв.м, житловою площею 23,9 кв.м (а.с. 13).

06 серпня 2008 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір про поділ майна подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Мозговим В.В. та внесений до реєстру за № 3536. Предметом даного договору є житловий будинок дерев'яний, обкладений цеглою, житловою площею 23,9 кв.м, загальною площею 53,2 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_1. До будинку примикає: літ. "Б" - погреб, літ. "в" - літній душ, літ. "Г" - літня кухня, літ. "Д" - сарай, літ. "Ж" - убиральня, "3" - сарай, літ. "К" - сарай, літ. "Л" - навіс, літ. "h" - огорожа, літ. "h1" - огорожа, літ. "h2" - огорожа, літ. "h3" - ворота, літ "h4" - ворота, літ. "L" - криниця, літ. "t" - вимощення.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Статтею 6 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР (1540-06) ) визначено, що захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражем або третейським судом шляхом: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом.

Пунктом 4 Перехідних та Прикінцевих положень Цивільного кодексу України (435-15) передбачено, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно з ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 1 ст. 62 СК України).

За змістом ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість цього рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд не встановив в повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, не надав належної оцінки наданим сторонами доказам у їх сукупності, зокрема, не перевірив з яких саме підстав та мотивів заявлений позов, залишив поза увагою положення ст. 69 СК України відповідно до яких дружина і чоловік мають право на поділ лише майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, тобто на майно яке було набуто у шлюбі між подружжям. Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_6 14 вересня 1991 року на підставі договору купівлі-продажу будинку набув у приватну власність будинок, розташований у с. Липовець Кагарлицького району Київської області (а.с. 7), перебуваючи в цей час у шлюбі з ОСОБА_10, що свідчить про те, що спірний будинок входив до складу спільного майна подружжя останніх. За змістом ч. 1 ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане лише за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а такого судового рішення матеріали справи не містять.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд звернувши увагу на наявну в матеріалах справи копію свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого Липовецькою сільською радою Кагарлицького району Київської області 30 квітня 2004 року (а.с. 13) на підставі рішення сільської ради від 20 квітня 2004 року № 18, не перевірив чи є будинок, який позивач придбав на підставі договору купівлі-продажу від 14 вересня 1991 року та будинок, який є предметом оспорюваного договору, одним і тим самим будинком.

Дійшовши висновку про те, що предметом оспорюваного договору є спільне майно, яке сторони набули у шлюбі, апеляційний суд передчасно послався на норми ст. 182, ч. 4 ст. 334 ЦК України, оскільки майно позивачем набуто у власність у 1991 році, тобто під час дії положень ЦК УРСР (1540-06) .

За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.