розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ боргів подружжя та стягнення коштів, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 квітня 2016 року,

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду із даним позовом, в обґрунтування якого вказала, що 14 грудня 1983 року між позивачем та відповідачем укладено шлюб, зареєстрований у Відділі актів громадянського стану Вінницького міського управління юстиції у Вінницькі області, що про зроблено відповідний актовий запис № 3044.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2013 року шлюб між сторонами у справі - розірвано.

За час перебування у шлюбі з відповідачем, позивачем в інтересах сім'ї було отримано в борг грошові кошти у сумі 480 000 грн, а саме: згідно з розпискою від 20 липня 2010 року позивач отримала від ОСОБА_7 в борг грошову суму в розмірі 240 000 грн, що еквівалентно 30 000 доларів США; згідно з розпискою від 05 серпня 2010 року позивач отримала від ОСОБА_8 в борг грошову суму в розмірі 240 000 грн, що еквівалентно 30 000 доларів США.

Як вказує позивач кошти були отримані нею для купівлі квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, тобто були використані в інтересах сім'ї.

Дана обставина встановлена ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 22 грудня 2014 року, а тому в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України є такою, що не підлягає доказуванню.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 грудня 2013 року у справі № 127/26322/13-ц вирішено стягнути з позивача на користь ОСОБА_9 борг за договором позики в розмірі 240 000 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10 жовтня 2013 року у справі № 127/21407/13-ц вирішено стягнути з позивача на користь ОСОБА_4 борг в сумі 240 000 грн.

На виконання вищевказаних судових рішень, позивачем особисто було повернуто борг в загальній сумі 480 000 грн, що підтверджується розписками від 03 березня 2014 року та від 12 березня 2014 року.

На підтвердження виконання вказаних зобов'язань згідно з розписками від 20 липня 2010 року та від 05 серпня 2010 року позивачу було повернуто оригінали даних розписок.

Позивач з відповідачем не дійшли домовленості щодо повернення боргу по 1/2 частини кожен, а тому загальний борг в розмірі 480 000 грн, повернутий позивачем самостійно.

Позивач вказує на те, що оскільки кошти в борг вона отримала в інтересах сім'ї, а повернула їх після розірвання шлюбу з відповідачем із особистих заощаджень, тому просила стягнути з відповідача 240 000 грн в рахунок компенсації 1/2 частини боргу, який виник згідно з розписками від 20 липня 2010 року та від 05 серпня 2010 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 04 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 18 квітня 2016 року, в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення на її користь коштів в розмірі 240 000 грн, в рахунок компенсації Ѕ частини сплаченого боргу, який виник згідно розписок від 20 липня 2010 року та від 05 серпня 2010 року відмовлено.

Судові витрати залишено за позивачем.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача у справі, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що рішення у вказаних вище справах про стягнення з позивача боргу не містять встановлених обставин того, що вказані грошові кошти позичальником були не тільки позичені, але і витрачені на потреби сім'ї, зокрема, й на придбання спірної квартири. Встановлення таких обставин не входило до предмету доказування у справах про стягнення заборгованості за договорами позики з ОСОБА_4

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами визначальної обставини - витрачання позичених нею у своїх дітей коштів в сумі 480 000 грн в інтересах сім'ї, зокрема, й на придбання квартири, що могло б лягти в основу рішення суду про задоволення позову про поділ боргів подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідачем не спростовано походження отриманих коштів та витрачання їх саме на придбання квартири та щодо мовчазної згоди відповідача на укладення договору позики не знайшли свого підтвердження та спростовуються встановленими у справі обставинами.

Так,відповідно до змісту ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно з ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України). Якщо інше не встановлено договором або законом (наприклад, якщо договір позики відповідає ознакам безпроцентного договору), позикодавець має право на одержання ще і процентів від суми позики. У разі коли договором не встановлено їх розмір, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Разом з тим, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 не давав ОСОБА_4 письмову згоду на укладення договорів позики, а також не знайшли свого підтвердження доводи позивача про витрачання отриманих нею у своїх дітей коштів в розмірі 480 000 грн в інтересах сім'ї, тобто на придбання квартири, а також на проведення у ній ремонту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163цс12.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального та матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 18 квітня 2016 року залишити без змін.