розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - ОСОБА_8, про усунення перешкод у користуванні майном та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2015 року,

У серпні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення із будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У жовтні 2014 року ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про визнання права власності, про визнання недійсними та скасування свідоцтв про право власності, про спадщину та скасування реєстрації права власності.

Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2015 року роз'єднано позовні вимоги позивача ОСОБА_6 та відповідача ОСОБА_7.

Виділено позовні вимоги ОСОБА_7 за позовом до ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_8, Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, Восьма дніпропетровська державна нотаріальна контора, Виконавчий комітет Самарської районної у м. Дніпропетровську ради, Комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради та ОСОБА_9, про визнання права власності, визнання недійсними і скасування свідоцтв про право власності, про право на спадщину та скасування реєстрації права власності, в окреме самостійне позовне провадження.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є власником домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом.

У даному домоволодінні проживає і відповідач - її колишній чоловік, з яким шлюбні відносини припинені з 2004 року, а офіційно шлюб розірвано 14 грудня 2011 року. У будинку також проживають та зареєстровані, окрім неї, два її сини: ОСОБА_8, 1992 року народження та неповнолітній ОСОБА_10, 2006 року народження.

Поведінка відповідача є неналежною - він не сплачує орендної плати за користування належним їй житлом та відмовляється укладати договір оренди; постійно вчиняє сварки і бійки; до житла приводить сторонніх осіб без її згоди; часто погрожує їй та її молодшому сину фізичною розправою, а також налаштовує старшого сина проти неї та проти молодшого сина.

15 квітня 2014 року на ґрунті неприязних стосунків навмисно наніс тілесні ушкодження молодшому сину, у зв'язку з чим позивач була вимушена звернутися із заявою до міліції з приводу побиття сина.

Вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 серпня 2014 року ОСОБА_7 було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, та призначено покарання у вигляді 200 годин громадських робіт.

Добровільно виселитись із її квартири відповідач відмовляється. Своїми діями він перешкоджає їй користуватися її власністю.

На підставі викладеного та посилаючись на ст. ст. 317, 321, 391 та 405 ЦК України, ст. 157 та ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР позивач просила виселити ОСОБА_7 із домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21 жовтня 2014 року до участі у справі притягнуто в якості третьої особи ОСОБА_8

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2015 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2015 року скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_6задоволено.

Усунуто ОСОБА_6 перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2015 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач поселився у спірний будинок як член сім'ї, а тому набув усі права, передбачені ст. 156 ЖК УРСР.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що відповідач проживає у спірному будинку без реєстрації, будь-яких доказів того, що він вселився у будинок спочатку у 1991 році як член сім'ї власника, а саме ОСОБА_11, а потім, у 2006 році, як член сім'ї вже нового власника - позивача, суду не надав.

Також, проживаючи у будинку, який належить позивачу на праві власності, відповідач поводився неналежним чином щодо позивача і членів її сім'ї - неповнолітнього ОСОБА_10 Наслідком такої поведінки стала кримінальна справа стосовно відповідача.

Також унаслідок протиправних дій відповідача позивач змушена була декілька разів звертатися до міліції, за результатом чого з відповідачем проводили бесіду профілактичного характеру.

Проте з висновком апеляційного суду повністю погодитись не можна.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судами попередніх інстанцій установлено, що сторони з 1991 по 2011 рік перебували у зареєстрованому шлюбі.

У 1991 році відповідач вселився до спірного будинку, який на той час належав матері позивача ОСОБА_11, як член сім'ї позивача.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 померла і власником спірного будинку стала позивач у справі, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 02 грудня 2009 року.

Згідно з довідкою комітету самоорганізації населення селища Шевченко в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_6 та її сини: ОСОБА_8, ОСОБА_10

Як установлено в судовому засіданні, відповідач зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2, співвласником якої він є з 1998 року.

Проживаючи у будинку, який належить позивачу на праві власності, відповідач поводиться неналежним чином як самого позивача, так і членів її сім'ї - неповнолітнього ОСОБА_10

Згідно з вироком Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 серпня 2014 року, який набрав законної сили, відповідача визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України стосовно неповнолітнього ОСОБА_12 та призначено покарання у виді громадських робіт. Крім того, внаслідок протиправних дій відповідача позивач змушено була декілька разів звертатися до міліції, за результатом чого з відповідачем проводили бесіду профілактичного характеру.

Так, відповідач був вселений в спірну квартиру як член сім'ї позивача, а згідно з вимогами ст. 157 ЖК УРСР членів сім'ї власника житлового будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР, виселення проводиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Безспірних доказів, які свідчили б про те, що відповідач порушує правила ст. 116 ЖК УРСР, суду не надано.

Те, що відповідач був притягнутий до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 125 КК України, суд першої інстанції обґрунтовано не може взяти до уваги, оскільки він отримав покарання за вироком суду, згідно з яким малолітній син позивача вилив із каністри керосин, після чого відповідач ременем спричинив йому легкі тілесні ушкодження. Окрім того, його дії не були спрямовані на порушення правил сумісного проживання.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому під час розгляду цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР (5464-10) підстави для позбавлення права на житло.

Апеляційний суд, порушуючи вимоги ст. ст. 303, 304 ЦПК України, не звернув уваги на те, що твердження позивача про фізичний, психологічний та моральний тиск з боку відповідача не свідчить про перешкоди у користуванні майном і не є підставою для виселення відповідача.

Крім того, в разі припинення сімейних відносин із власником будинку колишні члени його сім'ї не втрачають право користування займаним ними жилим приміщенням. Та обставина, що особа є власником жилого приміщення, а отже, має охоронюване законом право володіти, користуватися і розпоряджатись належним йому майном, сама по собі не може бути підставою для виселення інших осіб, які там правомірно проживають. Не є підставою для виселення членів сім'ї власника будинку, в тому числі й колишніх, і факт переходу власності на будинок до іншої особи, оскільки їхнє право врегульоване житловим законодавством, за яким згідно з ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у користуванні ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні процесуального закону, у зв'язку із чим рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2015 року скасувати, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2015 року залишити в силі.