розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ сумісного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 лютого 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2015 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду із указаним позовом, у якому просила: виділити їй в натурі житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1 та розташований на земельній ділянці площею 0,598 га, яку також виділити їй в натурі; виділити в натурі ОСОБА_7 житловий будинок з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_2 та розташований на земельній ділянці площею 0,5536 га, яку також виділити в натурі ОСОБА_7; стягнути з ОСОБА_7 на її користь грошові кошти в розмірі 478 789 грн 40 коп.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_6 задоволено.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2013 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 10 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено. У задоволенні клопотання представника відповідача про закриття справи відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не надано суду жодного документального доказу на підтвердження позовних вимог, окрім, копії рішення суду від 15 грудня 2009 року та копії витягу про реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_2. Зібрані у справі докази та їх оцінка вказують на відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачка не надала належних та допустимих доказів відповідно до вимог ст.ст. 58- 60 ЦПК України.

Як установлено судами попередніх інстанцій, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі у період з 12 березня 1993 року по 27 липня 2009 року.

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 15 грудня 2009 року задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного сумісного майна подружжя. Виділено у власність ОСОБА_7 та ОСОБА_6 по Ѕ частині житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_2; по Ѕ частині земельної ділянки площею 0,5536 га, що розташована на АДРЕСА_2; по Ѕ частині житлового будинку з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться на АДРЕСА_1; по Ѕ частині земельної ділянки площею 0,598 га, що розташована на АДРЕСА_1.

Таким чином, вказане майно є спільною частковою власністю сторін.

Однак сторони не дійшли згоди щодо певного порядку користування спірними житловими будинками та земельними ділянками, а тому ОСОБА_6, звертаючись до суду із позовом, просила виділити сторонам майно в натурі, запропонувавши свій варіант такого виділу із стягненням з ОСОБА_7 на її користь грошових коштів як компенсацію за різницю від ідеальної частки у майні у разі її зменшення у результаті виділу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року, скасовуючи рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 08 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 жовтня 2013 року, ухвалене у даній справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, колегія суддів вказувала на допущені судами порушення, зокрема судами при вирішенні спору не враховано, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності, а тому та обставина, що рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 15 грудня 2009 року майно сторін вже поділено із встановленням часток у праві спільної часткової власності, не є підставою для відмови у позові про виділ частини спільного майна в натурі. Суди не обговорили питання про можливість виділу домоволодінь та земельних ділянок за іншими варіантами, фактично залишивши спір сторін невирішеним. Висновки судів про неможливість виділу в натурі часток у спільній частковій власності сторін не вмотивовані та ґрунтуються на неповному встановленні фактичних обставин справи, характер правовідносин, що виник між сторонами, та правова норма, яка підлягає до застосування для їх вирішення судами не встановлені.

Також, у силу положень ст. ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст. ст. 319, 358 ЦК України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Виходячи із цих положень, правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України (435-15) з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом.

Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.

Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

За змістом ч. 3 ст. 370 ЦК України, виділ частки із спільного майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 ЦК України.

Відповідно до ст. 364 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності з дотриманням вимог ст. 183 ЦК України.

За відсутності згоди співвласників про поділ спільного майна це питання вирішується судом.

Під час вирішення зазначених спорів суди повинні враховувати роз'яснення, викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 (v0007700-91) "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок".

Зокрема, виходячи з положень ст. 183 ЦК України та роз'яснень, викладених у п. п. 6, 7 зазначеної постанови, виділ частки в натурі (поділ будинку) може мати місце за наявності технічної можливості виділення кожній із сторін відокремленої частини будинку із самостійним виходом (квартири), яка відповідає розміру їх часток у приватній власності або наявності технічної можливості переобладнання будинку в ізольовані квартири.

При поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п'ята статті 71 СК України).

У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися стаття 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому - грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею.

За ч. 2 ст. 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Вирішуючи цей спір, суд з урахуванням вимог ст. 10 ЦПК України з метою всебічного і повного з'ясування обставин справи та забезпечення здійснення прав сторін відповідно до заявлених вимог повинен запропонувати сторонам подати або за їх клопотанням витребувати, зокрема, висновки технічної експертизи щодо можливих варіантів поділу будинку в натурі, а в необхідних випадках - висновки органів державного архітектурно-будівельного контролю, пожежної і санітарної інспекцій тощо про допустимість пов'язаних із цим поділом переобладнань і перепланувань: дані про характер робіт і їх вартість, які необхідно здійснити для відокремлення виділеної частки будинку або поділу будинку.

Так, зі змісту рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 15 грудня 2009 року вбачається, що сторони є власниками спірних житлових будинків та земельних ділянок, на яких вони розташовані, в рівних частках, а саме по Ѕ частині кожний.

При поділі житлового будинку в натурі у разі необхідності його переобладнання та перепланування необхідний дозвіл виконкому місцевої ради, який має бути отриманий до винесення судом рішення, що є обов'язковою умовою згідно з вимогами ст. 152 ЖК УРСР.

Крім того, до ухвалення рішення в матеріалах справи повинні бути надані відповідні висновки: технічний висновок про відповідність перепланування будівельним нормам і правилам, висновок про відповідність перепланування санітарно-епідеміологічним вимогам, пропонованим до будинків і приміщень, і правилам пожежної безпеки. Залежно від обставин справи підлягають поданню висновки й інших служб, зокрема погодження для встановлення відокремленого газо-, водо- та енергопостачання.

Відповідно до ст. 143 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Однак в ході розгляду справи як суд першої інстанції так і апеляційний суд були позбавлені можливості роз'яснити позивачці наслідки ст. 10 ЦПК України, оскільки вона не з'являлася в судові засідання та обмежувалась лише заявами про розгляд справи у її відсутність.

Апеляційний суд при розгляді справи запропонував позивачці надати відповідні погодження й дозвіл органу влади, що вбачається із тексту супровідного листа, проте позивачка знову в судове засідання не з'явилася, лише направила до суду клопотання про розгляд справи без її участі, та відповідні вимоги закону не виконала.

З огляду на вивчені матеріали справи, позивачкою не надано суду жодного документального доказу на підтвердження позовних вимог, окрім, копії рішення суду від 15 грудня 2009 року та копії витягу про реєстрацію права власності на будинок АДРЕСА_2.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що зібрані у справі докази та їх оцінка вказують на відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачка не надала належних та допустимих доказів відповідно до вимог ст.ст. 58- 60 ЦПК України.

Касаційна скарга не містить доводів на спростування вказаних висновків судів попередніх інстанцій, які є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.