розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 2 лютого 2016 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 3 квітня 2013 року між нею та ОСОБА_4 булоукладено договір довічного утримання, за умовами якого вонапередала відповідачу у власність належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, а відповідач, усвою чергу, зобов'язалась надати їй довічне утримання на визначених договором умовах. Проте ОСОБА_4 умовидоговору не виконує, допомоги не надає.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд розірвати договір довічного утримання від 3 квітня 2013 року та визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 грудня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено. Розірвано договір довічного утримання, укладений 3 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 2 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами договір довічного утримання відповідачем належним чином не виконувався.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, апеляційний суд виходив із того, що одностороння відмова позивача від договору довічного утримання в силу положень ч. 1 ст. 755 ЦК України не є підставою для розірвання договору, інших доказів, які б підтвердили факт самоусунення відповідача від виконання зобов'язань по догляду та утриманню ОСОБА_3 та/або неналежного виконання відповідачем договірних зобов'язань, позивачем не надано.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 3 квітня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір довічного утримання, за умовамиякого позивачемпередано ОСОБА_4 у власність квартиру АДРЕСА_1, а останнязобов'язалась надавати позивачу довічне утримання, довічне та безкоштовне користування зазначеною квартирою, а також зобов'язалась: оплачувати щомісячно вартість комунальних послуг, міського та мобільного телефонного зв'язку; у разі хвороби позивача забезпечити її всіма ліками, які випише лікар, створити умови для спеціального догляду за хворою на дому та без попередньої її згоди не ставити питання про госпіталізацію до медичного закладу; надавати матеріальну допомогу у формі регулярного забезпечення продуктами харчування та предметами побутового призначення (за вибором та вказівкою відчужувача).

Сторони визначили вартість харчування, догляду та необхідної допомоги за місяць в розмірі1 тис. грн.

Згідно зі ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням (або) доглядом довічно.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.

Частиною 1 ст. 10 ЦПК України закріплений принцип змагальності сторін у цивільному судочинстві. Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57, 60 ЦПК України.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України, не первірив доводів ОСОБА_3 щодо невиконання відповідачем належним чином зобов'язань за оспорюваним договором довічного утримання, зокрема, щодо ненадання матеріальної допомоги в належному розмірі та вигляді, самостійної сплати позивачем за комунальні послуги, послуги телефонного зв'язку, придбання ліків, припинення з грудня 2014 року особистих відносин між сторонами.

При цьому апеляційний суд, пославшись на квитанції про оплату комунальних послуг як на доказ виконання відповідачем договору, а також на ремонт нею квартири, не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять будь-яких доказів виконання ОСОБА_4 договору довічного утримання у період з грудня 2014 року до лютого 2015 року та надання особистої допомоги, у тому числі забезпеченням продуктами харчування та предметами побутового призначення, передбаченої умовами договору, не дав належної правової оцінки факту звернення позивача у січні 2015 року за отриманням допомоги до Центру соціального обслуговування населення.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 614 ЦК України особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх належних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність свої вини доводить особа, яка порушила зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК України).

Отже, з урахуванням підстав позову та наведеної вище презумпції вини боржника за договором, саме відповідачка зобов'язана довести належне виконання умов договору довічного утримання.

Таким чином, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд на зазначені вище положення закону уваги не звернув, не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення справи, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову, обґрунтувавши свої висновки припущеннями, що не дозволено законом.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ