розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, виселеня за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Одеської області від 16 лютого 2016 року,

У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі ПАТ "Укрсоцбанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 25 квітня 2007 року між ним та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого вона отримала кредитні кошти у розмірі 132 200 доларів США. На забезпечення виконання умов цього договору вони того ж дня уклали договір іпотеки, предметом якого є майнові права на незакінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1. У результаті неналежного виконання ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором, утворилася заборгованість у розмірі 3 066 061 грн. 34 коп., яку вона, незважаючи на вимоги, не погасила. При цьому ОСОБА_4, переуступила зазначену квартиру ОСОБА_3, яка в подальшому оформила на себе право власності на закінчену будівництвом квартиру.

Враховуючи викладене, позивач просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за позивачем та виселити з квартири усіх фізичних осіб, які в ній зареєстровані та проживають.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 15 липня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Укрсоцбанк" відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 лютого 2016 року рішення районного суду скасовано. Позов ПАТ "Укрсоцбанк" задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 25 квітня 2007 року, а саме на квартиру АДРЕСА_1 в рахунок часткового погашення заборгованості за кредитним договором від 25 квітня 2007 року, укладеним між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_4, у сумі 236 861,11 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 25 вересня 2014 року становить 3 066 061 грн. 34 коп., з яких: сума заборгованості за кредитом - 122 938,41 доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) станом на 25 вересня 2014 року становить 1 591 342 грн. 56 коп., сума заборгованості за відсотками - 94 147,96 доларів США, що за курсом НБУ станом на 25 вересня 2014 року становить 1 218 672 грн. 53 коп.; розмір пені за несвоєчасне повернення кредиту - 4 586,04 доларів США, що за курсом НБУ станом на 25 вересня 2014 року становить 59 362 грн. 76 коп.; розмір пені за несвоєчасне повернення відсотків - 15 194,69 доларів США, що за курсом НБУ станом на 25 вересня 2014 року становить 196 683 грн. 48 коп., шляхом визнання за ПАТ "Укрсоцбанк" права власності на вказану квартиру за ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на момент проведення державної реєстрації права власності. В іншій частині позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Рішення апеляційного суду в частині вирішення позову про виселення не оскаржено, тому в касаційному порядку не переглядається (ст. 335 ЦПК України).

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги закону про реєстрацію обтяження майна іпотекою не були виконані, а також із відсутності обтяження іпотекою вже збудованої квартири, оскільки договір іпотеки укладено на майнові права на цю квартиру.

Скасовуючи рішення районного суду та частково задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що до ОСОБА_3 перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною майнових прав - предмета іпотеки, тому не неї поширюється статус іпотекодавця. При цьому апеляційний суд погодився із розрахунком кредитної заборгованості, наданим банком.

Проте повністю з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 25 квітня 2007 року між ПАТ "Укрсоцбанк" та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредитні кошти у розмірі 132 200 доларів США.

На забезпечення виконання умов цього договору вони того ж дня уклали договір іпотеки, предметом якого є майнові права на незакінчену будівництвом квартиру АДРЕСА_1.

18 жовтня 2012 року ОСОБА_4, переуступила зазначену квартиру ОСОБА_3, яка в подальшому, 27 грудня 2012 року, оформила право власності на закінчену будівництвом квартиру.

Пред'являючи позов, ПАТ "Укрсоцбанк" посилалось на те, що у результаті неналежного виконання ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором, утворилася заборгованість, яку вона та новий власник квартири як новий іпотекодавець, незважаючи на вимоги, не погасили.

За статтями 1, 5 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, яка була чинною на час укладення договорів іпотеки) застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом.

Предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.

На час укладення спірних договорів іпотеки ст. 5 Закону України "Про іпотеку" не визначала майнові права як предмет іпотеки.

Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) , яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року № 6-1502цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Договір іпотеки із ОСОБА_4 був укладений 25 квітня 2007 року, тобто до внесення зазначених вище змін до законодавства. Тому висновок апеляційного суду про те, що цей договір був укладений з дотримання усіх визначених законом процедур є помилковим.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно з ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

У п. 1.12 договору іпотеки також установлено обов'язковість його державної реєстрації.

Крім того, пунктом 1.9 договору іпотеки передбачено, що після завершення будівництва та прийняття в експлуатацію нерухомого майна, зазначеного в п. 1.1, а також після оформлення та реєстрації в установленому законом порядку права власності на нього за іпотекодавцем, збудована нерухомість продовжує бути предметом іпотеки, при цьому нотаріус за повідомленням іпотекодержателя та за рахунок іпотекодавця реєструє обтяження іпотекою вже збудованої нерухомості, а сторони протягом трьох робочих днів укладають договір (додаткову угоду) до договору іпотеки, в якій змінюють опис предмета іпотеки: замість майнових прав - відповідне нерухоме майно із зазначення його реєстраційних даних, оціночної вартості, із посиланням на відповідний правовстановлюючий документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на це нерухоме майно. Зазначена додаткова угода є підставою для перереєстрації заборони відчуження предмета іпотеки.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив, чи було здійснено державну реєстрацію іпотеки під час будівництва або після його завершення та прийняття у 2009 році житлового будинку в експлуатацію та чи уклали сторони договору іпотеки додаткову угоду щодо зміни предмета іпотеки. При цьому суд не врахував того, що ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на спірну квартиру, тобто її право власності зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що може свідчити про відсутність реєстрації обтяжень іпотекою.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 18 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити, зокрема, опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані.

Апеляційний суд не перевірив, чи достатній опис, який міститься у договорі іпотеки майнових прав, для ідентифікації квартири АДРЕСА_1 з урахуванням того, що у договорі міститься будівельна адреса.

Крім того, висновок суду апеляційної інстанції про нарахування пені в іноземній валюті є помилковим з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій, пені за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами України.

Отже, пеня, штраф може обчислюватись і стягуватись лише в національній валюті України - гривні.

Згідно зі ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержавтель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також вимог, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 ст. 33, ст. 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основними зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

З системного аналізу зазначених норм матеріального права можна дійти висновку, що лише правильно визначивши розмір кредитної заборгованості можна ухвалювати рішення про звернення стягнення на цю суму та предмет іпотеки.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив розміру заборгованості та усіх складових цієї заборгованості, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також не дав оцінки посиланням відповідача на те, що рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації Українських банків з ОСОБА_4 на користь ПАТ "Укрсоцбанк" стягнуто кредитну заборгованість у розмірі 1 623 023 грн. та не перевірив виконання зазначеного рішення.

Положеннями ч. 1 ст. 39 Закону "Про іпотеку" передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Апеляційний суд, визнавши за позивачем право власності на предмет іпотеки, дійшов помилкового висновку про визначення його ціни на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на момент проведення державної реєстрації права власності, оскільки це суперечить вимогам ст. ст. 39 та 43 Закону "Про іпотеку".

Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону "Про іпотеку" слід дійти висновку, що у розумінні норми ст. 39 Закону "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Отже, суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його часткового скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.