розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен банк Аваль" до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства "Райффайзен банк Аваль", третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсними договорів та застосування наслідків недійсності договорів за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 27 жовтня 2015 року, -

У червні 2014 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен банк Аваль") звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 11 серпня 2006 року між банком та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит у розмірі 25 тис. доларів США на 84 місяця по 17 липня 2013 року під 14% річних. В рахунок забезпечення виконання вказаного кредитного договору 11 серпня 2006 року між банком та ОСОБА_3 були укладені договір поруки і договір іпотеки на квартиру АДРЕСА_1. У подальшому між сторонами укладались додаткові угоди про реструктуризацію і рекапіталізацію кредитної угоди.

Позивач вказував, що позичальник належним чином зобов'язання не виконував, внаслідок чого за ним утворилася заборгованість 17 255,02 доларів США, яку й просив стягнути на свою користь солідарно з відповідачів.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про захист прав споживача, у якому зазначив, що сторони не дійшли згоди щодо суми та валюти кредиту, не погодили схему та порядок погашення кредиту, крім того під час виконання договору банк здійснював нечесну підприємницьку діяльність.

З урахуванням викладеного просив визнати недійсним кредитний договір від 11 серпня 2006 року, укладенийміж сторонами та додаткові угоди до нього від 22 квітня 2009 року та від 8 червня 2010 року.

Також просив застосувати наслідки недійсності правочину і стягнути з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" 6 280,72 доларів США, а також з підстав, визначених ч. 2 ст. 548 ЦК України визнати недійсними договори іпотеки та поруки, укладені між банком та ОСОБА_3

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 10 червня 2015 року у задоволенні позову ПАТ "Райффайзен банк Аваль" відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсними кредитний договір від 11 серпня 2006 року, укладений між АППБ "Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен банк Аваль", та ОСОБА_2, і додаткові угоди до цього кредитного договору № 1 від 22 квітня 2009 року, та № 2 від 8 червня 2010 року.

Стягнуто з ПАТ "Райффайзен банк Аваль" на користь ОСОБА_2 зайво сплачені 6 280,72 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України становить 132 958 грн 44 коп.

Визнано недійсними договір іпотеки від 11 серпня 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Огир Л.А., та договір поруки від 11 серпня 2006 року, які були укладені між АППБ "Аваль", правонаступником якого є ПАТ "Райффайзен банк Аваль", та ОСОБА_3

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 27 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення.

Стягнуто солідарно із ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ "Райффайзен банк Аваль" 7 039 грн 74 коп. простроченої заборгованості станом на дату розрахунку, 16 581 грн 03 коп. пені за порушення строків повернення кредиту станом на дату розрахунку, 12 685 грн 52 коп. заборгованості за процентами станом на дату розрахунку, 171 777 грн 67 коп. поточної заборгованості станом на дату розрахунку за кредитним договором від 11 серпня 2006 року.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов у повному обсязі, виходив із того, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Сума боргу підтверджена відповідними розрахунками, а заяв про застосування строків позовної давності позичальник і поручитель не подавали.

Установлено й це убачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Судами установлено, що 11 серпня 2006 року між банком та ОСОБА_2 на суму 25 тис. доларів США на 84 місяця по 17 липня 2013 року під 14% річних.

У рахунок забезпечення виконання вказаного кредитного договору 11серпня 2006 року між банком та ОСОБА_3 були укладені договір поруки і договір іпотеки на квартиру АДРЕСА_1.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору виникла заборгованість, яка станом на 7 травня 2014 року утворилась із простроченоїзаборгованості за кредитом у розмірі -7 039 грн 74 коп., що на дату проведення розрахунку становило еквівалент за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) 604,2 долари США, та за процентами у розмірі - 12 685 грн 52 коп., що на день проведення розрахунку еквівалентно за офіційним курсом НБУ 1 088,76 доларів США. За порушення зобов'язань,відповідно до умов кредитного договору, банк нарахував позичальнику пеню у розмірі 16 581 грн 03 коп., що на дату проведення розрахунку становило еквівалент за офіційним курсом НБУ - 1 423,10 доларів США.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України, зобовязання мають виконуватися належним чином та у встановлений законом строк.

Відповідно до ст. 512 ЦК кредитор у зобовязанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобовязанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

У ст. 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.

Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Стаття 526 ЦК України передбачає, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (ч. 1ст. 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

Такими випадками є ст. 193, ч. 4 ст. 654 ЦК України, Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (959-12) , Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) та Закон України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (ч. 2 ст. 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Крім того, у ч. 2 ст. 533 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду України від 2 липня 2014 року № 6-79цс14, від 16 вересня 2015 року № 6-190цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Отже, положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти (правова позиція Верховного Суду України, яка висловлена в постановах від 4 липня 2011 року № 3-62гс11, від 7 жовтня 2014 року № 3-133гс14).

Судом установлено, що ПАТ "Райффайзен банк Аваль" має банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення грошових операцій в іноземній валюті, в тому числі надання кредитів в іноземній валюті.

Також установлено, що в грошовому зобов'язанні ОСОБА_2 визначено еквівалент в іноземній валюті, а саме в доларах США, у зв'язку з чим до цих правовідносин підлягає застосуванню норма ч. 2 ст. 533 ЦК України.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення, на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені (ст. 212 ЦПК України), дійшов правильного висновку про те, що підстав, передбачених ч. 1 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", на які посилався ОСОБА_2 немає, оскільки всі умови договору узгоджені сторонами вільно і добровільно (ст. 3, 627, 628 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 553, ч. 1 ст. 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель, за змістом указаних норм матеріального права, хоча і пов'язаний з боржником певними зобов'язальними відносинами, є самостійним суб'єктом у відносинах із кредитором.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника, та кредитором боржника.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо (частина перша статті 653 ЦК України).

За змістом частини першої статті 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Відповідно до частини першої статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Як убачається з матеріалів справи, пунктом 1 договору поруки від 11 серпня 2006 рокувизначено, що поручитель відповідає перед кредитором солідарно у повному обсязі за виконання своєчасно боржником зобов'язань за кредитним договором та додатковими угодами до нього, що укладені та можуть бути укладені в майбутньому.

При цьому, положення зазначеного договору не містять інформації про те, що така зміна та доповнення умов основного договору повинні були здійснюватися без повідомлення поручителя, і не свідчать про відмову поручителя від узгодження можливих змін.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-100цс12 від 26 вересня 2012 року, яка, відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України, є обов'язковою для всіх судів України.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог щодо ОСОБА_3, оскільки зміни, внесені в кредитний договір додатком № 1, не звільняють сторони основного зобов'язання від узгодження цих змін із поручителем, оскільки договором поруки не передбачено, що такі зміни проводяться без їх узгодження (додаткового повідомлення), і докази такого узгодження відсутні.

Таким чином, апеляційний суд вірно встановив фактичні обставини справи, доводи касаційної скарги, матеріали витребуваної справи, зміст ухвали апеляційного суду, не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які передбачені ЦПК України (1618-15) як підстави для скасування рішень.

З урахуванням викладеного та положення ч. 2 ст. 337 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити рішення апеляційного суду без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ