розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання договору удаваним правочином, за касаційною скаргою ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року,

У липні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги мотивувала тим, що 11 березня 2008 року надала відповідачу в борг 131 000 доларів США, які остання зобов'язалася повернути до 31 грудня 2011 року, про що власноруч написала розписку, проте своїх зобов'язань у повному обсязі не виконала й сплатила на сьогоднішній день в рахунок погашення боргу лише 24 000 грн, у зв'язку з чим просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь залишок суми боргу за договором позики в розмірі 1 023 104 грн, що еквівалентно 128 000 доларів США, 136 265 грн 67 коп. і 60 151 грн 83 коп. відсотків.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 жовтня 2013 року взадоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15 січня 2014 року зазначене рішення районного суду скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 661 550 грн, 3% річних - 30 612 грн 55 коп та проценти від позики 76557 грн 54 коп.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У березні 2015 року ОСОБА_1 збільшила позовні вимоги і просила стягнути з відповідача 3 015 296 грн суми боргу, 357 250 грн 16 коп. процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання та 916 485 грн 50 коп. процентів за користування позикою.

ОСОБА_2 заперечуючи проти позову, звернулася до суду з зустрічними вимогами про визнання договору позики недійсним, посилаючись на те, що грошові кошти за таким договором вона не отримувала, а написана нею розписка свідчить про її участь у спільному з позивачем будівництві. Змінивши в подальшому підстави позову, ОСОБА_2 просила визнати договір позики удаваним правочином.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 листопада 2016 року в задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічні позовні вимоги задоволено.

Визнано договір позики, укладений 11 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 удаваним правочином.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 24 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано й позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 3 015 296 грн суму боргу, 357 250 грн 16 коп. процентів за прострочення виконання грошового зобов'язання та 916 485 грн 50 коп. процентів за користування позикою.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що наявність у позивача розписки свідчить про невиконання відповідачем зобов'язань за договором позики та неповернення суми позики, при цьому зазначив про безпідставність та недоведеність зустрічних вимог про визнання договору позики удаваним.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи копії розписки, оригінал якої судом апеляційної інстанції взагалі не досліджувався, ОСОБА_2 підтвердила наявність боргу в розмірі 131 000 умовних одиниць (661 550 грн), який буде повернуто ОСОБА_1 під час спільного будівництва будинків у садовому товаристві "Берегиня".

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду України від18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 18 листопада 2015 року № 6-187цс15, які згідно вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів власних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Проте зазначені положення законодавчих актів та обставини справи, судом апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 10, 212, 316 ЦПК України враховані не були, доводи та заперечення сторін належним чином не перевірені.

Так, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 303, 304 ЦПК України не дослідив усі письмові докази, зокрема сам договір позики у вигляді розписки, не врахував, що вона не містить дати і умов отримання коштів, порядку й строку їх повернення, а також відсутнє чітке визначення грошової одиниці та не дав належної оцінки з цього приводу доводам сторін, унаслідок чого в достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них, та дійшов передчасних висновків щодо задоволення первісного позову, взагалі не визначившись із дійсним обсягом відповідальності відповідача, й відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог.

Отже, апеляційний суд не виконав своїх обов'язків, визначених ст. ст. 303, 304, 316 ЦПК України й взагалі не перевірив законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, всупереч ч. 4 ст. 338 ЦПК України не виконав у достатньому обсязі ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2014 року.

Допущене судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, згідно вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення і направлення справи на новий судовий розгляд до апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ