розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Львівської області від 02 лютого 2016 року,

У липні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за таким договором, унаслідок чого виникла заборгованість в розмірі 28 779 грн 73 коп.

Рішенням Турківського районного суду Львівської області від 03 листопада 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 02 лютого 2016 року зазначене рішення районного суду скасовано й позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 19 березня 2007 року в розмірі 28 779 грн 73 коп.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив з того, що через неналежне виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка підлягає стягненню на користь банку. При цьому, судом зазначено про відсутність підстав для застосування наслідків пропущення позивачем строку позовної давності.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема фотокопії заяви ОСОБА_1 від 19 березня 2007 року, відповідач просив банк надати йому кредит у вигляді встановленого ліміту на платіжну картку в розмірі 5 840 грн зі сплатою 22,80% річних.

Укладений між сторонами договір кредиту складається із вказаної вище заяви відповідача, Умов та правил надання банківських послуг, а також Тарифів.

Звертаючись до суду з даним позовом, ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначало, що через неналежне виконання ОСОБА_1 взятих на себе за кредитним договором зобов'язань щодо його своєчасного й повного погашення виникла заборгованість, розмір якої станом на 30 червня 2015 року складає 28 779 грн 73 коп., з яких 5 745 грн 08 коп. - заборгованість за кредитом, 15 773 грн 95 коп. - заборгованість за процентами за користування кредитом, 5 414 грн 05 коп. - заборгованість по комісії, 500 грн - штраф (фіксована частина) та 1 346 грн 65 коп. - штраф (процентна складова).

Відповідно до п. 9.12 Умов і правил надання банківських послуг договір діє протягом 12 місяців з моменту підписання. Якщо протягом цього строку ні одна зі сторін не попередить другу сторону про припинення дії договору, він автоматично пролонгується на такий же строк.

У п. 5.4 Правил користування кредитною карткою передбачено, що строк погашення кредиту (кредитного ліміту, кредитної лінії) за платіжною карткою без встановленого мінімального обов'язкового платежу здійснюється у наступному порядку: строк погашення процентів за кредитом - щомісячно за попередній місяць; строк погашення кредиту - у повному обсязі, не пізніше останнього дня місяця, вказаного на платіжній картці (поле "MONTH").

За правилами ст. ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Разом із тим, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦПК України (1618-15) , якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Одним із документів, що підтверджує дійсність та наявність права грошової вимоги до боржника і який є обов'язковим для пред'явлення під час примусового стягнення заборгованості боржника за кредитом в судовому порядку, є оригінал заяви на видачу готівки.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. ч. 1, 5 ст. 261 ЦК України).

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 259 ЦК України).

У зв'язку з викладеним суд повинен перевірити наявність належних і допустимих доказів, які б безспірно підтверджували, що Умови і правила надання банківських послуг містили збільшений строк позовної давності у момент підписання заяви позичальника і в подальшому вони не змінювались, і саме на такі Умови, які містять порядок надання, отримання та повернення кредиту погодився позичальник.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України № 6-16цс15 від 11 березня 2015 року, № 6-240цс14 від 11 лютого 2015 року, № 6-698цс15 від 10 червня 2015 року та № 6-757цс15 від 01 липня 2015 року, №6-1926цс15 від 04 листопада 2015 року.

Проте, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 213- 214, 303, 304, 315 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не встановив усіх фактичних обставин справи, що мають визначальне значення для правильного її вирішення, а саме наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували факт отримання відповідачем кредитної картки та відповідно визначеного ліміту суми грошових коштів на ній, а також, що саме на вищевказані Умови і правила надання банківських послуг погодився відповідач, з урахуванням того, що у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач був з ними ознайомлений й також відсутній екземпляр за його підписом, наявність копії Умов за підписом голови правління банку не може бути належним й допустимим доказом, оскільки вона не є складовою частиною укладеного між сторонами договору, не врахував при цьому, що заява позичальника про отримання кредиту також не містить відповідної домовленості про збільшення строку позовної давності, унаслідок чого дійшов передчасних висновків щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог банку в повному обсязі.

Крім того, апеляційний суд взагалі не дослідив наданого позивачем розрахунку заборгованості, не з'ясував періоду нарахування та всіх її складових, при цьому не врахував, що відповідно до ст. 549 ЦК України штраф є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому його подвійне одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року в справі № 6-2003цс15), унаслідок чого взагалі не визначився з дійсним обсягом відповідальності відповідача.

Отже, апеляційний суд не з'ясував усіх дійсних обставин справи, що мають визначальне значення для неї, висновки суду у порушення вимог закону ґрунтуються на припущеннях, що свідчить про невиконання судом обов'язків, визначених ст. ст. 303, 304, 315 ЦПК України.

Допущене судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, згідно вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення і направлення справи на новий судовий розгляд до апеляційної інстанції.