розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю, за касаційною скаргою ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 25 травня 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, а саме жилого будинку АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,2075 га за вказаною адресою й просила визнати за нею право власності на Ѕ частину вказаної нерухомості. Позовні вимоги мотивувала тим, що спірний жилий будинок та земельну ділянку було придбано в період зареєстрованого шлюбу з відповідачем ОСОБА_2

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1, у якому просив визнати жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,2075 га за вказаною адресою його особистою власністю, посилаючись на те, що спірне майно придбано в період перебування з ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, але за його особисті кошти отримані від продажу майна набутого до шлюбу.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2016 року в задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічні позовні вимоги задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на земельну ділянку площею 0,2075 га (рілля), що розташована по АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на жилий будинок АДРЕСА_1 загальної площею 139,3 кв. м, жилою площею 95,4 кв. м.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 25 травня 2016 року зазначене рішення районного суду скасовано й задоволено первісний позов ОСОБА_1

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,2075 га (рілля), що розташована по АДРЕСА_1.

Визнано за ОСОБА_1 право на Ѕ частину жилого будинку АДРЕСА_1 загальної площею 139,3 кв. м, жилою площею 95,4 кв. м.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи первісний позов ОСОБА_1, апеляційний суд виходив з того, що спірне майно набуте сторонами у період шлюбу, а відтак є спільним майном подружжя й підлягає поділу між ними у рівних частках, а саме шляхом виділення позивачу у власність Ѕ його частки.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 08 листопада 2008 року до 24 липня 2015 року.

29 березня 2010 року за договорами купівлі-продажу ОСОБА_2 придбав жилий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку, площею 0,2075 га за вказаною адресою, за 332 000 грн та 60 000 грн відповідно.

Засади шлюбу, а також особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, визначає СК України (2947-14) .

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пп. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до вимог ст. 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. При цьому беруться до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення для справи.

Разом з тим, з метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України (2947-14) містить винятки із загального правила.

Так ст. 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підставі її набуття, зокрема, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто (п. 3 ч. 2 ст. 57 СК України).

За правилами ст. 60 СК України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

Указаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року № 6-612цс15, від 03 червня 2015 року № 6-38цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Як достовірно встановлено судом та вбачається з матеріалів даної справи, 26 грудня 2005 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Облбудінвест" та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу майнових прав на жиле приміщення у багатоквартирному будинку по АДРЕСА_2, орієнтовна вартість яких згідно п. 1.5 цього договору складає 268 000 грн, яка в повному обсязі була сплачена відповідачем й які в подальшому були відчужені позивачем ОСОБА_4 за ціною 608 000 грн, що було еквівалентно 76 000 доларів США, що підтверджується попереднім договором від 10 лютого 2010 року, згідно якого сторони домовилися в майбутньому укласти та належним чином оформити договір купівлі-продажу майнових прав, договором відступлення права вимоги від 18 лютого 2010 року, актом прийому-передачі квартири № 38 (№ 42 за новою нумерацією) в будинку АДРЕСА_2, відомостями про реєстрацію права власності та іншими матеріалами справи.

Таким чином, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції з урахуванням вищезазначених положень закону та встановлених обставин справи й вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, дійшов правильного по суті й обґрунтованого висновку про те, що спірна нерухомість не є спільним сумісним майном подружжя, оскільки придбана ОСОБА_2 хоча й у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем, проте за власні кошти, отримані від продажу придбаного ним до шлюбу майна, а відтак жилий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,2075 га за вказаної адресою є особистою власністю позивача й не підлягає поділу між сторонами.

Такі висновки районного суду є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Апеляційний суд на порушення вимог ст. ст. 303, 304, 316 ЦПК України зазначені положення закону та обставини справи не врахував й помилково скасував рішення районного суду, зазначивши про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову та наявність таких підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1

Отже, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону.

Згідно ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

За таких обставин рішення апеляційного суду Київської області від 25 травня 2016 року підлягає скасуванню, з залишенням в силі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 лютого 2016 року.