головуючого суддів: Іваненко Ю.Г., Висоцької В.С., Савченко В.О., Кафідової О.В., Умнової О.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Літвінова Яна Миколаївна, про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Харківської області від 02 липня 2015 року,

У березні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, в обґрунтування якого вказала, що між нею, третьою особою ОСОБА_8 та відповідачем 23 грудня 2009 року укладено договір дарування, за яким позивач та ОСОБА_8 подарували відповідачу 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.

Позивач посилається на те, що при вчиненні договору дарування вона помилялася щодо його природи, оскільки відповідач обіцяв їх довічно доглядати. У зв'язку з цим просить визнати недійсним договір дарування.

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2015 року позов задоволено частково.

Визнано договір дарування частини квартири від 23.12.2009 року, укладений між ОСОБА_6, ОСОБА_8 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Літвіновою Яною Миколаївною, р. № 6421 недійсним, в частині укладення договору між ОСОБА_6 та ОСОБА_7.

В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 02 липня 2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2015 року скасовано та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Літвінова Яна Миколаївна, про визнання договору дарування недійсним.

У липні 2015 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла касаційна скарга ОСОБА_6, у якій вона просить скасувати рішення апеляційного суду Харківської області від 02 липня 2015 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2015 року відкрито касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи: ОСОБА_8, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Літвінова Я.М., про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Харківської області від 02 липня 2015 року та витребувано справу із суду першої інстанції.

У серпні 2015 року до суду надійшли матеріали цивільної справи № 643/3091/14-ц.

У вересні 2015 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшла заява ОСОБА_6 про відмову від касаційної скарги.

23 вересня 2015 року та 23 грудня 2015 року на адресу ОСОБА_6 направлено листи щодо надання завіреної належним чином заяви про відмову від касаційної скарги. Відповідь на адресу суду не надходила.

Відповідно до ч. 3 ст. 330 ЦПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження. Про прийняття відмови від касаційної скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу.

Відповідно до ч. 5 ст. 330 ЦПК України у разі закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою від касаційної скарги повторне оскарження цих рішень, ухвал цією особою не допускається.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про неможливість розгляду заяви про відмову від касаційної скарги, яка належним чином не завірена та про задоволення касаційної скарги на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач при вчиненні оспорюваного договору дарування належної їй частини квартири помилялася щодо правової природи цього правочину, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання. Оскільки обдарованому спірне майно не передавалося, суд вважав що відсутні підстави для застосування наслідків недійсності правочину. При цьому районний суд застосував до правовідносин, що виникли вимоги ч. 1 ст. 229 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_6 не довела своїх позовних вимог щодо того, що на момент вчинення договору дарування квартири існували обставини, які б свідчили про укладення договору внаслідок обману.

Проте з висновком апеляційного суду повністю погодитись не можна.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 23 грудня 2009 року між ОСОБА_6, ОСОБА_8 та ОСОБА_7 укладено договір дарування, за яким позивач та ОСОБА_8 подарували відповідачу 2/3 частини квартири АДРЕСА_1.

Згідно з інформацією з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04 вересня 2014 року № 26411248 право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 належить відповідачу на підставі спірного договору дарування.

Згідно з довідками КП "Жилкомсервіс", дільниця № 32, сторони зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1.

Позивач є пенсіонером за віком, людиною похилого віку, здійснює догляд за чоловіком - ОСОБА_8, який страждає на ряд захворювань.

Судами попередніх інстанцій установлено та не заперечується сторонами, що позивач, крім спірної частини квартири, на час укладання договору і на час розгляду справи в суді іншого житла не має, на даний час відповідач в квартирі не проживає, за комунальні послуги не сплачує з січня 2014 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Відповідно до ст. ст. 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом ст. ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження проживання позивача в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження проживання позивача в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229 та ст. ст. 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Указана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач при вчиненні оспорюваного договору дарування належної їй частини квартири помилялася щодо правової природи цього правочину, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, а тому, враховуючи вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження проживання позивача в спірній квартирі, позовні вимоги підлягають задоволенню саме на підставі ч. 1 ст. 229 ЦК України, на що апеляційний суд уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.

Безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні процесуального закону, у зв'язку із чим рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 02 липня 2015 року скасувати, рішення Московського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2015 року залишити в силі.