розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про розірвання договору та стягнення заборгованості за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 листопада 2014 року,

У березні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про розірвання договору та стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 17 лютого 2014 року вона надала у борг ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 16 150 доларів США, на підтвердження чого складено розписку. Згідно з умовами розписки, відповідач зобов'язувалася повернути позику не пізніше 17 липня 2014 року, проте у визначений строк грошові кошти не повернула, а вимоги про повернення позики залишились без належного реагування.

Заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 27 листопада 2014 року, позов задоволено частково.

Розірвано договір позики від 17 лютого 2014 року, укладений у формі письмової розписки між ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 17 лютого 2014 року в розмірі 138 513 грн 85 коп.

У задоволенні решти позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить ухвалені в справі судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не встановлено.

Судами попередніх інстанцій установлено, що згідно розписки від 17 лютого 2014 року ОСОБА_5 взяла в борг у ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 137 275 грн, що еквівалентно за курсом НБУ 16 150 доларів США та зобов'язувалась повернути борг строком в п'ять місяців (а.с. 5, т.1).

Згідно з ч. 1 ст. 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК Українина підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

З огляду на таке, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо відсутності факту передачі коштів.

За змістом наведених вище норм та змісту розписки вбачається, що відповідачу було передано грошові кошти у національній валюті гривні, а не в доларах, як зазначає позивач, а тому позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), у тій самі валюті, тобто в гривнях, яка йому надавалась.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи та давши належну оцінку доказам в їх сукупності, дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову, при цьому, правильно застосував до вказаних правовідносин приписи ст. 625 ЦК України, стягнувши з ОСОБА_5 на користь позивача 3% річних, що становить 1 238 грн 85 коп.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони узгоджуються з матеріалами та обставинами справи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 на увагу не заслуговують та висновків судів не спростовують.

Матеріали витребуваної справи не свідчать про те, що судами при розгляді даної справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи вищенаведене та керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргуОСОБА_5 відхилити.

Заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 03 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 27 листопада 2014 року залишити без змін.