розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2016 року,

У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"; банк) звернулось до суду з указаним позовом, який уточнило в процесі розгляду справи, та остаточно просило стягнути з ОСОБА_4 на користь банку заборгованість за кредитним договором від 14 червня 2007 року № ZPVBAK04720039 у розмірі 123 150,63 доларів США, що за курсом Національного Банку України на 16 січня 2016 року становить 2 977 782 грн 23 коп.

На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за вказаним вище кредитним договором, станом на 16 січня 2016 року утворилась заборгованість у розмірі 229 325,81 доларів США, проте враховуючи, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2009 року стягнуто з відповідача 38 786,31 доларів США, позивач просив стягнути з ОСОБА_4 різницю між наявною сумою заборгованості та сумою боргу, стягнутою за рішенням суду, а саме у розмірі 123 150,63 доларів США, з яких: 40 742,43 доларів США - заборгованість за кредитом; 39 653,11 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 537,66 доларів США - заборгованість з комісії за користування кредитом; 79 000,00 доларів США - пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2016 року рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2016 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 14 червня 2007 року № ZPVBAK04720039 у розмірі 57 966,32 доларів США, яка складається з: 40 616,49 доларів США - заборгованість за кредитом; 10 595,07 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 1 387,40 доларів США - заборгованість з комісії, 5 367,36 доларів США - заборгованість з пені, провадження у справі в цій частині закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205, ч. 1 ст. 310 ЦПК України (а. с. 176-178).

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2016 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", мотивуючи свої доводи порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

За вимогами ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, в частині стягнення з відповідача суми заборгованості за вказаним кредитним договором за період з 11 листопада 2010 року до 16 січня 2016 року, виходив з того, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, проте банком вимоги про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України не заявлялись, а тому, враховуючи звернення банку до суду з позовом у квітні 2015 року, дійшов висновку, що позовні вимоги банку про стягнення пені заявлені після спливу строку позовної давності, про застосування якої просив відповідач.

Суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову, врахував, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2009 року достроково стягнуто з ОСОБА_4 на користь банку заборгованість станом на 24 грудня 2008 року на загальну суму 302 145 грн 35 коп., та в рахунок погашення цієї заборгованості звернуто стягнення на предмет застави - автомобіль "Infiniti G35", д.н.з. НОМЕР_1, а рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2011 року банку було відмовлено у задоволенні стягнення заборгованості з відповідача за вищезазначеним кредитним договором станом на листопад 2010 року.

Судом встановлено, що 125,94 доларів США (сума тіла кредиту, яка заявлена до стягнення) є страховим платежем, який був сплачений банком на виконання умов вищезазначеного кредитного договору 10 червня 2011 року, у зв'язку із чим суд дійшов висновку, що строк позовної давності у частині стягнення вказаного платежу відповідно до ст. 257, ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив у 2014 році, проте банк звернувся до суду із цим позовом лише 30 квітня 2015 року; при цьому у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що у період після 10 червня 2011 року мали місце обставини, передбачені ст. 264 ЦК України, які свідчать про переривання строку позовної давності для стягнення тіла кредиту у розмірі 125,94 доларів США.

Крім того встановивши, що банком були заявлені позовні вимоги про стягнення відсотків, нарахованих за період після 11 листопада 2010 року до 29 квітня 2012 року, та пені, нарахованої за період з 11 листопада 2010 року до 29 квітня 2014 року, проте банк звернувся до суду лише 30 квітня 2015 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем строку позовної давності в цій частині з огляду на відповідну заяву відповідача про застосування ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача відсотків за період з 30 квітня 2012 року до 16 січня 2016 року та пені за період з 30 квітня 2014 року до 16 січня 2016 року, суд апеляційної інстанції дійшов вмотивованого висновку, що вони є видом штрафних санкцій, передбачених умовами вищезазначеного кредитного договору, проте виходячи із вимог ст. 266 ЦК України, дійшов обґрунтованого висновку, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність сплила і до додаткової вимоги (штрафних санкцій).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позивачем строку позовної давності, про застосування якого заявляв відповідач.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції і додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду попередньої інстанції щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку"ПриватБанк" відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 січня 2016 року в частині, яка не змінена судом апеляційної інстанції, та рішення апеляційного суду Запорізької області від 19 травня 2016 року залишити без змін.