Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Ступак О.В., Демяносова М.В., Леванчука А.О.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4, яка діє в інтересах ОСОБА_5, до ОСОБА_6, ОСОБА_7, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Савельєв Євгеній Олександрович, про визнання договору довічного утримання частково недійсним, визнання права власності в порядку спадкування і витребування майна від добросовісного набувача, за касаційною скаргою ОСОБА_4, яка діє в інтересах ОСОБА_5, на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 26 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 05 травня 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_4, яка діє в інтересах ОСОБА_5, звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 20 грудня 2013 року ОСОБА_5, який є інвалідом ІІ групи, було визнано недієздатним і її призначено його опікуном. 06 листопада 1985 року ОСОБА_5 уклав шлюб із ОСОБА_9 08 листопада 2001 року ОСОБА_5 та ОСОБА_9 отримали свідоцтво про право власності на житло, згідно з яким ними було приватизовано квартиру за адресою: АДРЕСА_1. Право власності на квартиру було зареєстровано Запорізьким МБТІ 16 листопада 2001 року за № 189/34760 і видано технічний паспорт. Відповідно до правовстановлюючих документів спірна квартира була приватизована ОСОБА_5 та ОСОБА_9 у рівних частинах - по Ѕ частини кожним. Оскільки на момент приватизації квартири та до 01 січня 2004 року була чинною норма ч. 1 ст. 22 КпШС України, відповідно до якої майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю та кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном, вважає, що приватизована кожним з подружжя частка квартири стала їх спільною сумісною власністю, тобто ОСОБА_5 отримав у власність Ѕ частини вказаної квартири, яка в момент приватизації стала спільною сумісною власністю, так само, як і інша Ѕ частини квартири, отримана у власність ОСОБА_9, також вважалася спільною сумісною власністю. 23 липня 2002 року ОСОБА_5 уклав із ОСОБА_9 нотаріально посвідчений договір дарування, відповідно до якого належну йому Ѕ частини спірної квартири він подарував останній. Із цього моменту у власності ОСОБА_9 перебувала подарована їй Ѕ частини квартири, яка вважалася її особистою власністю, та приватизована нею Ѕ частини квартири, яка продовжувала бути спільною сумісною власністю подружжя. 13 серпня 2002 року ОСОБА_9 уклала з відповідачем ОСОБА_6 договір довічного утримання, який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Савельєвим Є.О., згідно з яким ОСОБА_6 зобов'язувався довічно утримувати ОСОБА_9, а остання передала йому у власність належну їй спірну квартиру. Позивач вважає зазначений договір довічного утримання таким, що підлягає визнанню частково недійсним, оскільки на момент його укладення Ѕ частини квартири залишалася у спільній сумісній власності ОСОБА_9 та ОСОБА_5, отже ОСОБА_9 не мала права розпоряджатися спірною квартирою без згоди чоловіка. Між тим, висловлена в письмовій формі така згода від ОСОБА_5 отримана не була. Таким чином, оскільки договір довічного утримання було укладено без згоди ОСОБА_5, а сам правочин не відповідав його інтересам, то зазначений договір довічного утримання підлягає визнанню частково недійсним в частині відчуження Ѕ частини квартири, яка знаходилася у спільній сумісній власності подружжя. Вказана частина правочину в силу закону вважається недійсною саме з моменту укладення, отже за спірним договором ОСОБА_6 набув право власності лише на Ѕ частини квартири, тоді як друга половина повинна була залишитися у спільній власності подружжя. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла, не залишивши заповіту. Вже після смерті ОСОБА_9 і фактичного прийняття спадщини ОСОБА_5 відповідач ОСОБА_6 уклав зі своїм сином ОСОБА_7 договір дарування, за яким безоплатно передав останньому у власність спірну квартиру. Вказаний правочин було укладено 08 грудня 2009 року і посвідчено державним нотаріусом П'ятої запорізької державної нотаріальної контори Саламатовою М.В., право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_7

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_4, яка діє в інтересах ОСОБА_5, просила визнати договір довічного утримання, укладений 13 серпня 2002 року між ОСОБА_9 і ОСОБА_6, частково недійсним у частині відчуження Ѕ частини вищевказаної квартири; визнати за ОСОБА_5 у порядку спадкування після смерті ОСОБА_9 право власності на Ѕ частини квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1; витребувати від ОСОБА_7 Ѕ частини спірної квартири.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 26 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 05 травня 2016 року, у задоволені позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, яка діє в інтересах ОСОБА_5, просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, правильно виходив із недоведеності та необґрунтованості вказаних позовних вимог.

Зокрема, на обґрунтування такого висновку суд правильно зазначив, що приватизована ОСОБА_5 і ОСОБА_9 у рівних частках вищевказана квартира мала статус спільної часткової, а не спільної сумісної власності подружжя, оскільки була набута подружжям не за спільні кошти, а в результаті безоплатної передачі їм квартири, що належала до державного житлового фонду.

Встановивши, що підставою набуття у власність ОСОБА_5 і ОСОБА_9 зазначеної квартири стала реалізація ними як громадянами України соціального права, передбаченого Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" (2482-12) , суд дійшов правильного висновку, що приватизована таким чином кожним із них Ѕ частини квартири стала особистою часткою кожного з них, а не їх спільною сумісною власністю у розумінні ст. 22 КпШС України.

За таких обставин суд обґрунтовано відхилив доводи про те, що укладати вказаний договір ОСОБА_9 не мала права без згоди чоловіка ОСОБА_5, оскільки такі доводи суперечать вимогам ч. 3 ст. 24 КпШС України, а вимоги про визнання цього договору повністю недійсним з інших підстав у цій справі не заявлялися.

Ухвалюючи рішення у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України перевірив доводи апеляційної скарги, у результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що згідно з ч. 1 ст. 335 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

Отже, судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, яка діє в інтересах ОСОБА_5, відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 26 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 05 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.