Маляренка А.В., Демяносова М.В., Леванчука А.О., розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про зобов'язання повернути грошові кошти за договором банківського вкладу, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" на рішення апеляційного суду Харківської області від 22 лютого 2016 року,

У травні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" про зобов'язання повернути грошові кошти за договором банківського вкладу.

На обґрунтування позовних вимог зазначав про те, що 15 лютого 2007 року між ним та ПАТ КБ "ПриватБанк" в особі начальника відділення № 3 ДиканІ.М., що діє на підставі положення про відділення та довіреності № 3289 від 28 вересня 2006 року був укладений договір депозитного вкладу "Копилка детям" № SAMDN 10000011586395.

Відповідно до умов договору п. 1, банк видав електрону ощадну книжку НОМЕР_1, сума регулярного надходження по вкладу складала 100 грн, протягом кожного місяця з дати підписання договору строком на 12 місяців + 1 день, процентна ставка по вкладу складала 13,75 % річних, для внесення суми вкладу банк відкрив особовий рахунок НОМЕР_2.

Відповідно до умов вище вказаного договору строк дії вкладу неодноразово продовжувався.

18 червня 2008 року між позивачем та відповідачем укладено ще один договір депозитного вкладу "Копилака детям" № SAMDN 10000703732506, відповідно до умов договору банк видав електронну ощадну книжку НОМЕР_3, сума регулярного вкладу складала 50 грн, протягом кожного місяця з дати підписання договору на строк 12 місяців, процентна ставка по даному вкладу складала 16,75 %, для внесення суми вкладу банк відкрив особовий рахунок НОМЕР_4, відповідно до п. 8 даного договору строк дії його був неодноразово продовжений.

Зазначені договори були укладені у м. Севастополі АР Крим, в відділенні № 3 по вул. Леніна,13.

У жовтні 2014 року позивач звернувся до відділення ПАТ КБ "ПриватБанк" у м. Харкові з вимогою про повернення банківських вкладів, зазначаючи про те що згідно довідки № 20571295 від 24 червня 2014 року ОСОБА_4 у вище зазначеному банку має два рахунки на рахунку НОМЕР_2 знаходяться кошти у сумі 37 500 грн, а на рахунку НОМЕР_4 знаходяться кошти у сумі 24 400 грн, довідка завірена начальником департаменту по координації роботи з клієнтами Кримського РУ Чорним А.В. Однак працівниками банку було відмовлено у видачі вкладу, з посиланням на те що на даний час на території АРК ПАТ КБ "ПриватБанк" не веде свою діяльність, у зв'язку з чим позивач вимушений був звернутись до суду з вище зазначеним позовом.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 22 лютого 2016 року рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 01 грудня 2015 року скасовано, позов задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 5 173 грн 64 коп. за особовим рахунком НОМЕР_2 та 24 146 грн 57 коп. за особовим рахунком НОМЕР_4.

У іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Зокрема, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог ст. 212 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку, що тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку відповідно до ст. 1 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-УП "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території" поширюється дія Конституції (254к/96-ВР) та законів України, а тому відшкодування грошових коштів не покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію, а вирішення цих питань повинно здійснюватися з урахуванням кожного конкретного випадку, згідно з доказами наданих сторонами.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ