головуючого Дьоміної О.О., суддів: Дем'яносова М.В., Леванчука А.О., Маляренка А.В., Ступак О.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа - Шосткинська міська рада Сумської області, про визнання нерухомого майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Сумської області від 18 січня 2016 року,

У травні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що у період з 9 березня 1986 року по 14 березня 2014 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. За час перебування у шлюбі за спільні кошти сім'ї 23 серпня 2002 року за договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Шосткинської районної державної нотаріальної контори Дзюбою В.І., за реєстровим № 1020, вони придбали земельну ділянку площею 0,12 га, що розташована на території Маківської сільської ради, призначену для індивідуального житлового будівництва.

Крім того, на підставі рішень виконавчого комітету Шосткинської міської ради від 31 жовтня 2000 року № 283 та від 26 червня 2001 року № 166 їм, як мешканцям житлового будинку АДРЕСА_1, було виділено земельну ділянку та надано дозвіл на будівництво гаража на прибудинковій території зазначеного будинку, який ними було побудовано за спільні кошти подружжя.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач ОСОБА_5 просила визнати земельну ділянку площею 0,12 га по АДРЕСА_2 та гараж АДРЕСА_3, об'єктами права спільної сумісної власності її та відповідача.

Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 13 листопада 2015 року позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано земельну ділянку площею 0,12 га по АДРЕСА_2 та капітальний гараж АДРЕСА_3 об'єктами права спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Сумської області від 18 січня 2016 року рішення Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 13 листопада 2015 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_5 про визнання гаража спільною сумісною власністю подружжя та ухвалено у цій частині нове рішення у справі про відмову у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення, ухвалене судом апеляційної інстанції, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини справи, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що з 9 березня 1986 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 14 березня 2014 року шлюб між ними було розірвано. Рішення суду набрало законної сили 2 квітня 2014 року.

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 серпня 2002 року, посвідченого державним нотаріусом Шосткинської районної державної нотаріальної контори Дзюбою В.І., за реєстровим № 1020, ОСОБА_6 придбав земельну ділянку площею 0,12 га, що розташована на території Маківської сільської ради, призначена для індивідуального житлового будівництва (а. с. 44). Згідно з п. 4 договору купівлі-продажу земельної ділянки, право власності на придбану земельну ділянку виникає у покупця з моменту укладення договору при умові його нотаріального посвідчення.

Відповідно до довідки виконавчого комітету Маківської сільської ради Шосткинського району Сумської області від 28 квітня 2015 року № 109 за даними погосподарського обліку Маківської сільської ради земельна ділянка, що розташована по АДРЕСА_2 зареєстрована за ОСОБА_6 (а. с. 7).

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з роз'ясненнями, наведеними у п. п. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Вирішуючи спір в частині визнання земельної ділянки площею 0,12 га по АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_6, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився й апеляційний суд, виходив із положень ст. 60 СК України та встановивши, що земельна ділянка була придбана під час перебування сторін у шлюбі, дійшов висновку про те, що вона є об'єктом права спільної сумісної власності сторін. Доказів на спростування цих обставин судам надано не було.

Разом із цим переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині визнання об'єктом права спільної сумісної власності сторін капітального гаража АДРЕСА_3, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком місцевого суду, виходячи із встановлених під час розгляду справи обставин та наданих доказів, які свідчать про те, що рішенням виконавчого комітету Шосткинської міської ради від 31 жовтня 2000 року № 283 мешканцям будинку АДРЕСА_1 було надано дозвіл на будівництво гаража розміром 4,0 х 6,0 м на прибудинковій території, що належить ЗАТ "Шосткинський міськмолкомбінат" (а. с. 47).

Іншим рішенням виконавчого комітету Шосткинської міської ради від 26 червня 2001 року № 166 відповідачу надано дозвіл на прибудову господарських приміщень до гаража розміром 3,0 х 4,0 м (а. с. 48).

Рішенням виконавчого комітету Шосткинської міської ради від 30 вересня 2004 року № 256 ОСОБА_6 надано дозвіл на розширення раніше побудованого гаража за рахунок земельної ділянки площею 24,5 кв. м. прилеглої з торцевої частини гаражів (а. с. 49).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у 2000 році ОСОБА_6 був розроблений містобудівний паспорт на будівництва гаража розміром 4,0 х 6,0 м, а на інші прибудови до гаража технічні документи не виготовлялись. 10 квітня 2006 року між відповідачем та Шосткинською міською радою було укладено договір оренди земельної ділянки площею 60 кв. м для обслуговування гаража, за актом приймання-передачі ОСОБА_6 прийняв вказану земельну ділянку для гаражного будівництва (а. с. 58-60, 63).

Згідно з довідкою виконавчого комітету Шосткинської міської ради від 13 січня 2016 року № 01-28/23 у відділі містобудування та архітектури відсутні документи на гараж та прибудови, а саме: декларація про готовність об'єкта до експлуатації.

Стаття 18 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-ХІІ "Про основи містобудування" передбачає, що реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1243 (1243-2004-п) , прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів (далі - закінчені будівництвом об'єкти), їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Також ч. ч. 2, 3 ст. 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва. Однак, такі документи у справі відсутні.

Таким чином, визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України (435-15) чи іншими нормативними актами не передбачено.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд прийняв до уваги вищезазначені положення закону та перевіривши належним чином наявні у справі докази на надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 60, 212, 303 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що матеріали справи не місять доказів введення спірного об'єкту нерухомого майна (гаража) в експлуатацію та реєстрації права власності на нього у встановленому законом порядку.

З огляду на це апеляційний суд правильно вважав, що висновок суду першої інстанції в частині визнання гаража об'єктом права спільної сумісної власності сторін є передчасним.

Такий висновок апеляційного суду ґрунтується на правильно встановлених у справі обставинах та узгоджуються з правовою позицією Верховного Суд України, викладеною у постанові від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи заявника є необґрунтованими й правильність вищезазначених висновків суду не спростовують. За таких обставин рішення апеляційного суду слід залишити без змін.