розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: орган опіки та піклування Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, Орган опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини та надання дозволу на оформлення документів, які необхідні для реєстрації місця проживання малолітньої дитини, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 01 березня 2016 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що з червня 2009 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який розірвано рішенням суду від 16 травня 2014 року. У шлюбі мають дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після розірвання шлюбу вони проживають окремо, дочка залишилася проживати з нею. З метою уникнення у майбутньому порушення прав дитини, позивач просила визначити місце проживання малолітньої дочки з нею у квартирі АДРЕСА_1 та надати їй дозвіл на оформлення документів для реєстрації місця проживання дитини в цій квартирі без згоди відповідача.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2015 року у задоволенні позову відмовлено

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2015 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2015 року в частині вимог про визначення місця проживання дитини скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з її матір'ю - ОСОБА_3 за адресою: квартира АДРЕСА_2. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року рішення апеляційного суду м. Києва від 09 липня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 01 березня 2016 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 травня 2015 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 06 червня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 Центральним відділом реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім'ї було зареєстровано шлюб, про що складено актовий запис № 1045, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1, виданим 06 червня 2009 року (а. с. 10, т. 1).

Під час шлюбу у сторін народилася донька - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві, про що в Книзі реєстрації народжень зроблено запис за № 2146 (а. с. 11, т. 1).

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 23 жовтня 2014 року, шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розірвано (а. с. 43, 226, т. 1).

Також встановлено і не заперечувалося сторонами, що ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з народження до жовтня 2013 року проживала у квартирі АДРЕСА_3 в квартирі її батьків, сторін у справі.

Після розлучення ОСОБА_3 разом з ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, переїхала до квартири АДРЕСА_1, яка належить батькам позивача, де мешкають по теперішній час, що підтверджується довідкою товариства з обмеженою відповідальністю "Рада 1" від 10 жовтня 2014 року (а. с. 47, т. 1).

Реєстрація місця проживання дитини з моменту народження по теперішній час батьками не здійснювалася.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що малолітня дитина проживає разом із матір'ю, де позивач і просить зареєструвати дитину, у зв'язку із чим в силу ст. 161 СК України, ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України між сторонами, батьками дитини, відсутній спір щодо місяця проживання дитини. Крім того, відповідач не порушував прав позивача, оскільки не заявляв вимог про проживання дитини з ним.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можна з огляду на таке.

За змістом вимог ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності (ст. 212 ЦПК України).

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

За положеннями ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції на порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не з'ясував фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, належним чином не перевірив доводів ОСОБА_3, у достатньому обсязі не визначився з наявністю чи відсутністю обставин, на які вона посилалася, не надав оцінки обставинам справи та поясненням сторін у їх сукупності, зокрема, й зустрічному позову ОСОБА_4, у якому останній просив відмовити в задоволенні первісного позову та визначити і зареєструвати місце проживання малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з ним за місцем його проживання.

Таким чином, суд першої інстанції фактично спір по суті не вирішив, право позивача на судовий захист, гарантований їй ст. ст. 55, 124 Конституції України та передбачений ст. ст. 3, 4 ЦПК України, не забезпечив.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 303 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" (v0012700-08) , перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі, як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів та переоцінку доказів.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на зазначені вимоги законодавства уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України доводи апеляційної скарги та докази, надані на її обґрунтування, належним чином не спростував, обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, не з'ясував, тому дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлені, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до передчасного вирішення спору, що в силу ч. 3 ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.