розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення належності квартири, визнання прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на спадкове майно, за касаційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року в частині вирішення зустрічного позову,

У листопаді 2013 року ОСОБА_6 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_7, після смерті якого відкрилася спадщина, що складається із частини квартири АДРЕСА_1. Зазначена квартира була придбана в шлюбі, а тому належала їх батькам на праві спільної сумісної власності у рівних частках. За життя ОСОБА_7 склав заповіт від 21 жовтня 2003 року, яким все належне йому майно заповів ОСОБА_6 Остання прийняла спадщину шляхом постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини. ОСОБА_3 зазначила, що вона має право на обов'язкову частку у спадщині, яка становить 1/12 частини зазначеної квартири. ОСОБА_6 звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки відсутні оригінали правовстановлюючих документів на квартиру та між ними і відповідачем існує спір щодо права на спадщину.

Посилаючись на викладене, позивачі просили встановити, що спірна квартира належала ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності подружжя по 1/2 частини кожному; визнати за ОСОБА_6 в порядку спадкування за заповітом після смерті чоловіка ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року, право власності на 4/12 частини квартири АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/12 частини вказаної квартири в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_7

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 січня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визначено, що ОСОБА_6 та померлому ОСОБА_7 на праві спільної сумісної власності належить по 1/2 частини квартири АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_6 право власності на 4/12 частини вказаної квартири та 1/2 частини за ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

19 березня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування частки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ПерчукІ.М., зареєстрований у реєстрі за № 122, відповідно до умов якого ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_3 прийняла у дар 5/6 частки квартири АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_6 померла.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 квітня 2015 року заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 січня 2014 року скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 квітня 2015 року провадження у справі в частині позову ОСОБА_6 закрито.

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати недійсним договір дарування 5/6 частини квартиру АДРЕСА_1 на підставі ч. 2 ст. 203 ЦК України та визнати за нею право власності на 1/2 частини квартири в порядку спадкування, посилаючись на те, що ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 грудня 2014 року було скасовано заочне рішення у справі, на підставі якого ОСОБА_6 набула право власності на спадкове майно в розмірі 5/6 частини спірної квартири. У заповіті ОСОБА_7 зазначив, що в разі неприйняття спадщини його дружиною ОСОБА_6, усе належне йому майно заповідається в рівних частках його дочкам. У встановлений законом строк вони з ОСОБА_3 прийняли спадщину після смерті матері ОСОБА_6, тому кожній із них належить по 1/2 частини спірної квартири.

У січні 2016 року ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги та остаточно просила визнати, що на момент смерті ОСОБА_7 йому та ОСОБА_6 належало по 1/2 частини спірної квартири; визнати, що ОСОБА_6 прийняла спадщину після смерті ОСОБА_7 на підставі заповіту від 23 жовтня 2003 року на 1/2 частини спірної квартири; визнати за ОСОБА_3 право на обов'язкову частку у спадковому майні після смерті ОСОБА_7, яка складає 1/12 частини спірної квартири.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 січня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Встановлено належність квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_6 та ОСОБА_7 по 1/2 частини кожному. Визнано прийняття ОСОБА_6 спадщини за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 у вигляді 2/3 частки майна. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/12 частини вищевказаної квартири після смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/12 частини квартири АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року. В решті позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 січня 2016 року в частині позовних вимог про встановлення належності квартири та визнання прийняття спадщини скасовано та ухвалено нове рішення, яким в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення належності ОСОБА_6 та ОСОБА_7 по 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 та визнання прийняття ОСОБА_6 спадщини за заповітом - 2/3 частки майна після смерті ОСОБА_7 -відмовлено. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення зустрічного позову та в цій частині направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_3 заявником не оскаржується, тому відповідно до положень ч. 1 ст. 335 ЦПК України судом касаційної інстанції в цій частині не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що спірна квартира належала ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на підставі спільної сумісної власності подружжя, а скасування заочного рішення суду у даній справі не впливає на законність оспорюваного договору дарування, оскільки договір відповідає вимогам ст. ст. 203, 215 ЦК України (435-15) .

Із висновками в цій частині погодився й апеляційний суд та залишив ухвалене судом першої інстанції рішення без змін в цій частині.

Колегія суддів вважає, що такі висновки є правильними, ґрунтуються на нормах матеріального права та узгоджуються із нормами процесуального права.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1222, ч.1 ст. 1220, ч. 1 ст. 1270 ЦК України).

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Судами встановлено, що з 11 вересня 1942 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 5).

На підставі рішення виконавчого комітету Луцької міської ради народних депутатів від 12 вересня 1991 року № 459 "Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного фонду" 24 жовтня 1991 року ОСОБА_7 придбав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, про що укладено договір купівлі-продажу, посвідчений державним нотаріусом першої Луцької державної нотаріальної контори, зареєстрований у реєстрі за № 1-4956 (а. с. 62, 124, 125).

21 жовтня 2003 року ОСОБА_7 склав заповіт, яким усе належне йому майно заповів своїй дружині ОСОБА_6, а в разі неприйняття останньою спадщини - в рівних частках дочкам: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а. с. 7).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер ОСОБА_7 (а.с. 4).

Із матеріалів спадкової справи № 23/2013, заведеної після смерті ОСОБА_7, вбачається, що до Другої луцької державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини у встановлений законом строк звернулися ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а. с. 37-43).

Дружина ОСОБА_7 - ОСОБА_6 - фактичного прийняла спадщину, оскільки постійно проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Постановою державного нотаріуса Другої луцької державної нотаріальної контори від 16 листопада 2013 року ОСОБА_6, від імені якої діяв ОСОБА_9, відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на вказане майно (а. с. 16).

19 березня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Перчук І.М., зареєстрований у реєстрі за № 122, відповідно до умов якого ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_3 5/6 частки квартири АДРЕСА_1 (а. с. 116, 117).

ІНФОРМАЦІЯ_2 року померла ОСОБА_6 (а. с. 82).

Згідно з матеріалами спадкової справи № 36/2015, заведеної після смерті ОСОБА_6, 19 лютого 2015 року до Другої луцької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини звернулася ОСОБА_4 (а. с. 97-99).

Ураховуючи вищевикладене, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно встановили фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшли обґрунтованого висновку про те, що згідно з ч. 3 ст. 1268 ЦК України ОСОБА_6 є такою, що прийняла спадщину за заповітом після померлого ОСОБА_7 у розмірі 1/3 частки спірної квартири, оскільки дочки спадкодавця: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, як непрацездатні особи мали право на обов'язкові частки у спадщині, які у даному випадку становлять по 1/12 частки спірного нерухомого майна кожній.

При цьому суди правильно вважали, що скасування заочного рішення у даній справі не впливає на законність укладеного ОСОБА_6 договору дарування від 19 березня 2014 року, оскільки право на спадщину належить спадкоємцеві з моменту її відкриття, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України), і відповідно ОСОБА_6 мала право розпоряджатися належним їй майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно зі ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Наведені в касаційній скарзі доводи є необґрунтованими, стосуються переоцінки доказів, викладених у рішеннях суду першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення первісного позову, що не належить до компетенції суду касаційної інстанції, правильність висновків судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку про відхилення касаційної скарги і залишення оскаржуваних судових рішень без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, відхилити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 січня 2016 року та рішення апеляційного суду Волинської області від 23 лютого 2016 року в частині позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на спадкове майно залишити без змін.