розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, державний нотаріус Жашківської державної нотаріальної контори Черкаської області Кравчук Ігор Миколайович, про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу, визнання права власності; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року,

У березні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що у червні 2013 року він придбав автомобіль "Mercedes-Benz С 200", 2004 року випуску, який у зв'язку з необхідністю проведення ремонту передав разом з ключами та технічним паспортом ОСОБА_5, за умови повернення транспортного засобу на наступний день. Проте ОСОБА_5 автомобіль йому не повернув, унаслідок чого він звернувся до правоохоронних органів і відносно ОСОБА_5 було складено протокол про самоуправство. За даним фактом Деснянським районним управлянням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві внесено відомості до єдиного реєстру досудових розслідувань від 7 вересня 2013 року за ознаками злочину, передбаченого ст. 356 КК України. Під час досудового слідства встановлено та підтверджено висновком експерта від 31 грудня 2013 року, що від його імені 4 вересня 2013 року невідомою особою видано довіреність на ім'я ОСОБА_5 з правом зняття з обліку та продажу спірного автомобіля, що посвідчена державним нотаріусом Жашківської державної нотаріальної контори Черкаської області Кравчуком І.М.

11 вересня 2013 року ОСОБА_5 продано вищевказаний автомобіль ОСОБА_6 та згідно з технічним паспортом зареєстровано його за останнім.

На підставі довідки-рахунку від 8 грудня 2013 року ОСОБА_6 продав транспортний засіб ОСОБА_4

9 грудня 2013 року ОСОБА_3 побачив свій автомобіль біля будинку № 9 по вул. Теодора Драйзера у м. Києві та викликав працівників правоохоронних органів, унаслідок чого автомобіль було передано йому на зберігання.

13 березня 2014 року він надіслав ОСОБА_4 лист-звернення, в якому запропонував їй вчинити протягом трьох днів дії щодо відновлення його порушеного права власності на автомобіль. Проте жодних дій вчинено не було.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3, уточнивши позовні вимоги, просив суд: визнати недійсними довіреність, видану 4 вересня 2013 року на ім'я ОСОБА_5 та договір купівлі-продажу автомобіля "Mercedes-Benz С 200", 2004 року випуску, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4; визнати за ним право власності на автомобіль "Mercedes-Benz С 200".

У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що на підставі довідки-рахунку від 8 грудня 2013 року вона придбала у ОСОБА_6 транспортний засіб "Mercedes-Benz С 200", 2004 року випуску, який 9 грудня 2013 року зник від її будинку, про що вона звернулася із заявою до Деснянського районного управлянням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві.

Вказувала, що ОСОБА_3 відстежив куплений нею транспортний засіб та, скориставшись другим комплектом ключів, незаконно заволодів автомобілем.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4 просила суд витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 автомобіль "Mercedes-BenzС 200", 2004 року випуску та визнати за нею право власності на зазначений автомобіль.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 14 січня 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсною довіреність, посвідчену 4 вересня 2013 року державним нотаріусом Жашківської державної нотаріальної контори Черкаської області Кравчуком І.М. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля "Mercedes-BenzС 200", 2004 року випуску, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 Визнано за ОСОБА_3 право власності на автомобіль "Mercedes-BenzС 200", 2004 року випуску.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й направити справу на новий судовий розгляд.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірний автомобіль вибув з володіння ОСОБА_3 поза його волею та був переданий у власність інших осіб на підставі довіреності, яка ним не видавалась і в силу ст. ст. 203, 215 ЦК України є недійсною, наслідком чого є недійсність договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_6, та договору купівлі-продажу, укладеного в подальшому з ОСОБА_4 При цьому судом не було встановлено обставин, які б свідчили про законність і обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_4

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що у червні 2013 року ОСОБА_3 придбав автомобіль "Mercedes-Benz С 200", 2004 року випуску, який у зв'язку з необхідністю проведення ремонту передав разом з ключами та технічним паспортом ОСОБА_5, за умови повернення транспортного засобу на наступний день. ОСОБА_5 автомобіль не повернув, внаслідок чого ОСОБА_3 звернувся до правоохоронних органів і відносно ОСОБА_5 було складено протокол про самоуправство. За даним фактом Деснянським районним управлянням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві внесено відомості до єдиного реєстру досудових розслідувань від 7 вересня 2013 року за ознаками злочину, передбаченого ст. 356 КК України.

Під час досудового слідства встановлено та підтверджено висновком експерта від 31 грудня 2013 року, що від імені ОСОБА_3 4 вересня 2013 року невідомою особою видано довіреність на ім'я ОСОБА_5 з правом зняття з обліку та продажу спірного автомобіля, що посвідчена державним нотаріусом Жашківської державної нотаріальної контори Черкаської області Кравчуком І.М.

11 вересня 2013 року ОСОБА_5 продано спірний автомобіль ОСОБА_6 та згідно з технічним паспортом зареєстровано його за останнім.

На підставі довідки-рахунку від 8 грудня 2013 року ОСОБА_6 продав транспортний засіб ОСОБА_4

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За положеннями чч. 1, 3 ст. 215, чч. 1-2 ст. 216 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Тобто відповідно до ст. ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Не може бути застосована норма ч. 1 ст. 216 цього Кодексу щодо повернення майна(реституції), переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Відповідно до ст. ст. 387, 388 цього Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року № 6-25цс12, від 10 червня 2015 року № 348цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, укладений 8 грудня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, не звернув уваги на те, що позов пред'явлено особою, яка не була стороною цього договору.

Майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі ст. ст. 387, 388 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених цими статтями, тому що вони встановлюють спеціальні правила для захисту такого права. Це випливає з того, що оскільки добросовісне набуття відповідно до ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно набувається не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати, то наслідком угоди, вчиненої з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.

За змістом положень ст. ст. 143, 144 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі і експертиза призначається ухвалою суду.

У п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" (v0005700-09) судам роз'яснено, що висновок експертизи може бути доказом у справі лише в тому разі, коли експертиза була проведена на підставі ухвали суду відповідними судово-експертними установами. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом України "Про судову експертизу" (4038-12) , і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

У разі коли висновок експертизи наданий стороною як додаток до позовної заяви, тобто проведений відповідною експертною установою за її клопотанням чи клопотанням її представника, то такий висновок може розцінюватися лише як письмовий доказ, який підлягає дослідженню в судовому засіданні та відповідній оцінці. Якщо стосовно цього письмового доказу в судовому засіданні виникнуть сумніви, то, виходячи з характеру матеріально-правового спору та залежно від того, яке значення має наявність у справі такої експертизи, суд повинен роз'яснити особам, які беруть участь у справі, про їх право заявити клопотання про її призначення.

З матеріалів справи вбачається, що згідно з висновком почеркознавчої експертизи від 31 грудня 2013 року, проведеної у кримінальному провадженні, оспорювану довіреність, видану 4 вересня 2013 року на ім'я ОСОБА_5, підписав не ОСОБА_3, а інша особа.

Разом з тим указана експертиза проведена в рамках кримінального провадження, тому відповідно до положень ст. 64 ЦПК України є лише письмовим доказом у цивільній справі. У зв'язку з цим такий доказ має оцінюватись як письмовий доказ і у разі його заперечення особа, яка не визнає такий доказ, має довести протилежне, у тому числі шляхом заявлення клопотання про призначення відповідної експертизи.

Крім того, копія висновку почеркознавчої експертизи від 31 грудня 2013 року, яка додана до матеріалів справи, не містить додатків на п'яти аркушах у вигляді ілюстративної таблиці.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

У ч. 4 ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України).

Частинами 1, 2 ст. 133 ЦПК України передбачено, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи.

Разом із тим суди на вказані положення закону уваги не звернули і відмовили у задоволенні заявленого представником ОСОБА_4 клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, що мотивовано необхідністю спростування доводів ОСОБА_3 та підтвердження доводів ОСОБА_4 про надання ним довіреності від 4 вересня 2013 року на ім'я ОСОБА_5

У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України суди зазначених вимог закону не врахували, не встановили належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставинта яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, дійшовши передчасного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.