розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного Львівської області від 08 лютого 2016 року,

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що він є власником квартири № АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 28 травня 2009 року, укладеного з попереднім власником квартири його батьком ОСОБА_6 Він не може повноцінно користуватися та розпоряджатися належним йому на праві власності майном, оскільки у квартирі з 1973 року зареєстрований ОСОБА_4, який з моменту набуття ним квартири у власність там не проживає, своїх речей не зберігає, будь-яким іншим способом не користується житловим приміщенням за місцем реєстрації, у той же час витрат з утримання квартири не несе, за комунальні послуги не сплачує. Посилаючись на викладене, позивач просив розірвати усний договір найму жилого приміщення, а саме вищевказаної квартири, укладеного між ним та відповідачем.

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 подав заяву про зміну підстав та предмету позову, яку обґрунтовував тим, що ОСОБА_4 зареєстрований у належній йому квартирі як член його сім'ї, та протягом останніх шести місяців не проживає у спірній квартирі, що підтверджується відповідними довідками ЖБК "Інженерний", у зв'язку із чим втратив право на користування житлом. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою № АДРЕСА_1, на підставі ст. ст. 71, 72 ЖК України

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 08 лютого 2016 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, таким, що втратив право користування житлом - квартирою № АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Судами встановлено, що згідно з договором дарування від 28 травня 2009 року ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 (а. с. 5),

Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім'ї та реєстрації ЖБК "Інженерний" у вказаній квартирі з 1973 року зареєстрований ОСОБА_4, брат власника ОСОБА_3 (а. с. 6).

Також на підтвердження тривалого часу відсутності ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1, позивач надав акти ЖБК "Інженерний" від 04 березня 2010 року, від 11 квітня 2013 року, від 10 вересня 2015 року, а також постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 15 лютого 2011 року за фактом перевірки зникнення ОСОБА_4 за заявою ОСОБА_3, й відповідні листи правоохоронних органів (а. с. 81-87).

Факт непроживання протягом тривалого часу відповідача у спірній квартирі підтвердила в судовому засіданні допитана в якості свідка директор ЖБК "Інженерний" ОСОБА_7

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач проживає у спірній квартирі як член сім'ї позивача, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми житлового законодавства, що регулюють порядок користування житлом членами сім'ї власника такого житла. Разом з тим, суди дійшли висновку про те, що відповідач не є членом сім'ї позивача, тому він втратив право користування спірним помешканням на підставі ст. ст. 383, 391 ЦК України, ст. ст. 156, 405 ЖК УРСР.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на наступне.

Частиною 4 ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України (1618-15) .

Згідно із ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

При цьому враховуючи норми ст. ст. 27, 31 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет й підстави позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Отже, вбачається, що позивач наділений шляхом подання письмової заяви змінити підставу або предмет позову, а не одночасно і підставу, і предмет позову.

Звертаючись до суду з позовом позивач, керуючись ст. ст. 168, 169 ЖК УРСР, просив розірвати договір найму жилого приміщення, оскільки відповідач не є членом його сім'ї та у спірній квартирі не проживає. Проте у процесі розгляду справи в місцевому суді позивач уточнив свої позовні вимоги та просив визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням з підстав, передбачених ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР, посилаючись на те, що останній зареєстрований у спірній квартирі як член його сім'ї, але не проживає у ній більше шести місяців.

Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди на порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 137, ст. ст. 212- 214, ч. 1 ст. 304 ЦПК України розглядали змінені позовні вимоги, при цьому не звернули увагу, що позивачем було подано клопотання про зміну як предмета позову, так і підстави заявлених позовних вимог, а також клопотання було заявлено після початку розгляду справи по суті.

Крім того, вирішуючи спір, у порушення принципу диспозитивності цивільного судочинства суди першої та апеляційної інстанції обґрунтували свої рішення обставинами, на які позивач у своєму позові та у заяві про зміну предмета та підстав позову взагалі не посилався, зокрема, визнали відповідача таким, що втратив право користування спірним помешканням у зв'язку із припиненням права власності на нього попереднім власником.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного Львівської області від 08 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.