розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства "Південьзахідшляхбуд", ОСОБА_3 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України", публічного акціонерного товариства "Південьзахідшляхбуд" про визнання договору поруки недійсним за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2016 року,

У липні 2014 року публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" (далі - ПАТ "Державний ощадний банк України") звернулося до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 23 вересня 2011 року між банком, ПАТ "Будівельне управління № 813" та ПАТ "Південьзахідшляхбуд" укладено кредитний договір з максимальним лімітом кредитування 350 млн. грн. У рамках генерального кредитного договору між ПАТ "Державний ощадний банк України" та ПАТ "Будівельне управління № 813" було укладено договір кредитної лінії від 23 вересня 2011 року з максимальним лімітом кредитування 223 млн. грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитними коштами з остаточною датою повернення до 22 вересня 2016 року; між банком та ПАТ "Південьзахідшляхбуд" - договір кредитної лінії від 23 вересня 2011 року з максимальним лімітом кредитування 127 млн. грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитними коштами з остаточною датою повернення до 22 вересня 2016 року.

На забезпечення виконання кредитних зобов'язань 26 вересня 2011 року між банком, ПАТ "Південьзахідшляхбуд" та ОСОБА_3 було укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався перед банком відповідати солідарно у повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором.

Позичальник належним чином умови договору не виконував, ні він, ні поручитель на вимоги не реагували у зв'язку з чим станом на 4 червня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 144 351 543 грн 25 коп., яку банк просив стягнути на його користь солідарно з поручителем.

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом, у якому, посилаючись на зазначені вище обставини, з посиланням на ст. ст. 203, 215 ЦК України просив визнати указаний договір поруки недійсним з тих підстав, що він його не підписував, за виконання зобов'язань позичальника перед банком не поручався.

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з заявою про залучення співвідповідачем ПАТ "Південьзахідшляхбуд".

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня

2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2016 року, у задоволенні позову ПАТ "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_3, ПАТ "Південьзахідшляхбуд" відмовлено. Позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним договір поруки, укладений 26 вересня 2011 року між ПАТ "Державний ощадний банк України", ПАТ "Південьзахідшляхбуд" та ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ПАТ "Державний ощадний банк України", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач договір поруки не підписував, що встановлено висновком судово-почеркознавчої експертизи, тому відсутні підстави для покладення на нього обов'язку про солідарну відповідальність за указаним кредитним договором, оскільки не було його волевиявлення на укладення договору поруки, який є недійсним.

Такі висновки судів є правильними, відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, які судом вірно застосовані, а наданим доказам суди дали належну правову оцінку (ст. 212 ЦПК України).

Судами встановлено, що 23 вересня 2011 року між ПАТ "Державний ощадний банк України" м, ПАТ "Будівельне управління № 813" та ПАТ "Південьзахідшляхбуд" укладено кредитний договір з максимальним лімітом кредитування 350 млн грн. У рамках генерального кредитного договору між ПАТ "Державний ощадний банк України" та ПАТ "Будівельне управління № 813" укладено договір кредитної лінії від 23 вересня 2011 року з максимальним лімітом кредитування 223 млн. грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитними коштами з остаточною датою повернення до 22 вересня 2016 року; між банком та ПАТ "Південьзахідшляхбуд" - договір кредитної лінії від 23 вересня 2011 року з максимальним лімітом кредитування 127 млн. грн зі сплатою 15 % річних за користування кредитними коштами з остаточною датою повернення до 22 вересня 2016 року.

На забезпечення виконання кредитних зобов'язань 26 вересня 2011 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався перед банком відповідати солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором.

Позичальник належним чином умови договору не виконував, у зв'язку з чим станом на 4 червня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 144 351 543 грн 25 коп.

У цій справі позов пред'явлено до поручителя, який пред'явив зустрічний позов про визнання договору поруки недійсним.

Відповідно до чч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з чч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Заперечуючи проти позову банка, ОСОБА_3 посилався на те, що його волевиявлення на укладення договору поруки не було, він його не підписував.

Згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи від 11 вересня 2015 року № 26/1 встановлено, що підписи від імені ОСОБА_3 в графах "підпис поручителя" та "поручитель: ОСОБА_3." договору поруки № 491/31/1-5, який укладений 26 вересня 2011 року між ПАТ "Державний ощадний банк України", ОСОБА_3 та ПАТ "Південьзахідшляхбуд", виконані не ОСОБА_3, а іншою особою; підпис від імені ОСОБА_3 в графі " ОСОБА_3" листа від 18 листопада 2011 року, який адресований першому заступнику голови правління АТ "Ощадбанк" виконаний не ОСОБА_3, а іншою особою.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди на підставі доказів, поданих сторонами, які належним чином оцінені (ст. 212 ЦПК України), дійшли до правильного висновку про те, що оспорений ОСОБА_3 договір поруки не відповідає вимогам ст. ст. 203, 215 ЦК України, оскільки останнім не підписувався, а, отже, оспорений правочин не відповідав його внутрішній волі та не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, тому є недійсним.

Під час розгляду справи судами не були порушені норми матеріального й процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи є необґрунтованими та правильність висновків судів не спростовують, тому колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судово-почеркознавчої експертизи не є об'єктивними та достовірними, а суд відмовив у призначенні повторної судово-почеркознавчої експертизи безпідставні, оскільки, як установлено судом, експертам двічі надавались додаткові матеріали, необхідні для дачі висновку; зазначений висновок експертизи є повним, чітким та конкретним, експерти дослідили всі надані матеріали. Оскільки сумнівів у правильності висновку експертів не встановлено, позивач не довів, що висновок є недостатньо обґрунтований чи суперечить іншим матеріалам справи, чи істотно порушені норми процесуального права, які регламентують призначення і проведення експертизи, що є його процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України), тому суд відмовив у призначенні повторної експертизи, що узгоджується із вимогами ст. ст. 147, 150 ЦПК України та роз'ясненням, наданим судам у пп. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" (v0008700-97) .

Інших доводів щодо незаконності судових рішень касаційна скарга не містить.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Разом з тим, не можна погодитись з висновком суду про вирішення позову ПАТ "Державний ощадний банк України" до ПАТ "Південьзахідшляхбуд" про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, про що зазначено в резолютивній частині судового рішення.

Згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою.

Відповідно до роз'яснень, викладених в абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" (v0002700-09) (далі - постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі статтею 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за чч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (2747-15) (ст. 17) або ГПК України (1798-12) (ст. ст. 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом 3 п. 15 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 (v0002700-09) роз'яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року № 6-745цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

У порушення наведеного суд розглянув і ухвалив рішення у спорі між банком, який є юридичною особою, і позичальником ПАТ "Південьзахідшляхбуд", який також є юридичною особою, спір між якими підлягає розгляду господарським судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 340 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню в касаційному порядку із закриттям провадження у справі.

За таких обставин судові рішення в частині вимог юридичної особи до юридичної особи не можуть вважатись законними й обґрунтованими й підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 340 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2016 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" до публічного акціонерне товариство "Південьзахідшляхбуд" про стягнення суми заборгованості за кредитним договором скасувати, провадження у справі в цій частині закрити.