розглянувши в судовому засіданні справуза позовом за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за договором про надання консультаційних послуг; за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про визнання договору поруки недійсним; за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7, на рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 9 грудня 2015 року та рішення апеляційного суду Хмельницької області від 19 січня 2016 року,

У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 12 травня 2014 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір про надання консультаційних послуг, за умовами якого він зобов'язався здійснити консультування ОСОБА_4 щодо отримання візи від посольства США, а ОСОБА_4 зобов'язалася оплатити вказані вище послуги у розмірі 6 тис. доларів США у строк, не пізніше одного року з моменту підписання акту виконаних робіт. 12 травня 2014 року ними підписано акт виконаних робіт за вищевказаним договором. 13 травня 2014 року на забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором між ним та ОСОБА_5 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язалася солідарно з ОСОБА_4 відповідати перед ним за виконання зобов'язання по вказаному договору. Строк виконання відповідачами зобов'язання щодо оплати послуг наступив 12 травня 2015 року, проте ОСОБА_4 сплатила лише 1 тис. доларів США.

Позивач указував про те, що відповідачі взяті на себе зобов'язання не виконали, на вимоги не реагували, унаслідок чого станом на 5 жовтня 2015 року за вищевказаним договором утворилась заборгованість у розмірі 5 тис доларів США.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь основну суму боргу 5 тис. доларів США, неустойку у розмірі 1 140 доларів 26 центів США, 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 60 доларів США.

У листопаді 2015 року ОСОБА_8звернулася до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що на момент підписання нею договору поруки від 13 травня 2014 року на виконання зобов'язання ОСОБА_4 ОСОБА_3 повідомив її про те, що поручителів буде двоє, проте, ОСОБА_6 договір поруки не підписано.

Вважала, що її введено в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме природи правочину та її обов'язки за ним, непідписання ОСОБА_6 вищевказаного договору поруки свідчить про недосягнення сторонами згоди з усіх істотних умов.

З урахуванням наведеного ОСОБА_8просила визнати недійсним договір поруки від 13 травня 2014 року.

Рішенням Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 9 грудня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання консультаційних послуг у розмірі 6 200 доларів 67 центів США, що за курсом Національного банку України станом на 9 грудня 2015 року становить 142 077 грн 19 коп., з яких: 5 тис. доларів США - сума основного боргу; 1 140 доларів 26 центів США - неустойка; 60 доларів 41 цент США - 3% річних за прострочення виконання зобов'язання.

Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано договір поруки від 13 травня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, недійсним. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 19 січня 2016 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання консультаційних послуг у розмірі 123 185 грн, що за курсом Національного банку України еквівалентно 5 тис. доларів США, пеню у розмірі 28 092 грн 59 коп., що еквівалентно 1 140 доларів 26 центів США, та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання у розмірі 921 грн 36 коп. У решті позову ОСОБА_3 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Отже, у частині позовних вимог ОСОБА_8судові рішення не оскаржуються, тому в касаційному порядку в силу ч. 1 ст. 335 ЦПК України не переглядаються.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що позивач виконав взяті на себе зобов'язання за договором про надання консультаційних послуг, що підтверджується актом виконаних робіт, а ОСОБА_4 належним чином своїх зобов'язань не виконала, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ОСОБА_3, виходив із того, що відповідачі належним чином не виконали взяті на себе зобов'язання за договором про надання консультаційних послуг, унаслідок чого утворилась заборгованість, розмір якої судом визначено вірно.

Проте повністюпогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 12 травня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір про надання консультаційних послуг, за умовами якого ОСОБА_3 зобов'язався здійснити консультування ОСОБА_4 щодо отримання візи від посольства США, а ОСОБА_4 зобов'язалася оплатити вказані вище послуги у розмірі 6 тис. доларів США у строк не пізніше одного року з моменту підписання акту виконаних робіт.

12 травня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підписано акт виконаних робіт за вищевказаним договором.

13 травня 2014 року на забезпечення виконання зобов'язання за вказаним договором між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язалася солідарно з ОСОБА_4 відповідати перед ОСОБА_3 за виконання зобов'язання по вказаному договору.

Строк виконання відповідачами зобов'язання щодо оплати послуг наступив 12 травня 2015 року, проте ОСОБА_4 сплатила лише 1 тис. доларів США.

Відповідачі взяті на себе зобов'язання не виконали, на вимоги не реагували, унаслідок чого станом на 5 жовтня 2015 року за вказаним вище договором утворилась заборгованість у розмірі 5 тис доларів США.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з ч. 1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Судом установлено, що 12 травня 2014 року між сторонами укладено договір про надання консультаційних послуг щодо отримання візи ОСОБА_4, метою цього договору було саме отримання візи для виїзду в США, акт виконаних робіт між сторонами підписано також 12 травня 2014 року, проте візу ОСОБА_4 отримала лише у серпні 2015 року.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не звернув уваги на відсутність у спірному договорі переліку послуг та не дослідив можливості надання позивачем таких послуг, тобто виконання своїх зобов'язань строком в один день, оскільки договір про надання послуг та акт виконаних робіт підписано 12 травня 2014 року, а робота виконана у серпні 2015 року. Крім того, в акті виконаних робіт вказано, що виконавцем надано консультативні послуги у період з 2012 - 2014 років, хоча вищевказаний договір між сторонами укладено лише у травні 2014 року.

Стягуючи заборгованість за договором про надання послуг, апеляційний суд визначив неустойку та 3 % річних у доларах США, після чого визначив еквівалент у гривні, при цьому не звернув уваги на таке.

Відповіднодо ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до прийманняза номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з чч. 1, 3 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій, пені за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами України.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не врахував те, що неустойка за прострочення виконання зобов'язання можуть обчислюватись і стягуватись лише в національній валюті України - гривні.

При цьому обчислення пені в національній валюті має здійснюватись на час прострочення виконання зобов'язання, а не в доларах США на час ухвалення рішення суду з визначенням еквівалента у гривні, оскільки це не відповідає вимогам закону, а також через коливання курсу іноземної валюти, який впливає на розмір заборгованості.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його часткового скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 - задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 19 січня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором про надання послуг скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.