розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на майно, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2015 року,

У листопаді 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 2 вересня 2006 року по 7 листопада 2009 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 За час шлюбу ними придбана квартира АДРЕСА_1 в м. Борисполі Київської області, право власності на яку зареєстровано за відповідачем.

Оскільки сторони не можуть дійти згоди щодо поділу квартири добровільно, просив суд здійснити такий поділ, визнавши за ним право власності на Ѕ частини вказаної квартири.

Справа судами розглядалася не одноразово.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано квартиру АДРЕСА_2 в м. Борисполі Київської області об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Розділено між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 сумісно набуте майно, шляхом визнання права власності на Ѕ частину вказаної вище квартири.

У касаційній скарзі ОСОБА_4просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції посилався на те, що квартира АДРЕСА_3 хоча і придбана під час перебування сторін у шлюбі, проте за кошти, які належали ОСОБА_4 особисто, а тому є її особистою приватною власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що спірна квартира була придбана сторонами під час шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, частки кожного з подружжя є рівними. Зазначав, що відповідач не надала належних доказів на підтвердження того, що квартира придбана за її власні кошти.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна виходячи з наступного.

Установлено, що з 2 вересня 2006 року по 7 листопада 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі.

За час шлюбу, 5 жовтня 2006 року, тобто через місяць після укладення шлюбу, між ОСОБА_4 та ЗАТ "Агробудмеханізація" було укладено договір про дольову участь у будівництві житла, предметом якого є квартира АДРЕСА_4, вартістю 365 497 грн.

На підставі рішення Бориспільської міської ради від 25 березня 2008 року № 266 ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 вказував, що вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя, а оскільки жодного договору про набуте майно між подружжям немає, то воно належить кожному з них у рівних частках, тобто по Ѕ частки кожному.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилалась на те, що спірна квартира була куплена за її власні кошти, які вона взяла в борг, на підтвердження чого надала копії розписок, датовані 6 жовтня 2006 року, згідно яких грошові кошти в розмірі 240 000 грн були отримані останньою 6 жовтня 2006 року від баби ОСОБА_6, яка продала належні їй на праві власності будинок та земельну ділянку, яка розташована по АДРЕСА_5, а 125 000 грн були позичені нею того ж дня в ОСОБА_7, про що склала розписку.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Наведе викладено у постановах Верховного Суду України від 1 липня 2015 року (справа № 6-612цс15) та від 16 грудня 2015 року (справа № 6-2641цс15), які в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх судів.

Скасовуючи попередні рішення, ухвалені у даній справі, про задоволення позовних вимог ОСОБА_3, суд касаційної інстанції в своїй ухвалі від 3 грудня 2014 року зазначав про необхідність з'ясувати джерела отриманих відповідачем коштів та чи використані вказані кошти в інтересах сім'ї на придбання спірної квартири.

Проте при новому розгляді вимоги ухвали суду касаційної інстанції не виконано.

Як убачається з матеріалів справи, на підставі договорів купівлі-продажу від 6 жовтня 2006 року ОСОБА_6, яка є бабою відповідача, відчужила ОСОБА_8 домоволодіння АДРЕСА_5 та отримала від останнього кошти у розмірі 245 625 грн (а. с. 151-154 т.1).

Суд першої інстанції вважав доведеним, що у рахунок частки ОСОБА_4 у вказаному домоволодінні та земельної ділянки ОСОБА_6 надала останній грошові кошти у розмірі 240 000 грн на придбання спірної квартири, про що останньою надано розписку.

Крім того, на придбання спірної квартири відповідач взяла в борг кошти у розмірі 125 000 грн від ОСОБА_7, про що склала відповідну розписку.

У п. 23 постанови пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) судам роз'яснено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Згідно ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина 4 ст. 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Вирішуючи спір, суди на вказане уваги не звернули, не встановили обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства та не врахували, що кошти за наведеними вище розписками, у тому числі борговою, отримані відповідачем за час перебування у шлюбі, а відповідно до положень ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Крім того, судами встановлено, що 16 травня 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ "Сведбанк" укладений кредитний договір, відповідно до умов якого останнім надано ОСОБА_3 кредит в розмірі 25 000 доларів США зі сплатою відсотків в розмірі 10 % річних до 16 травня 2018 року.

У забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_3, 16 травня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, за умовами якого остання передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_4.

Разом із тим, для з'ясування питання щодо визнання майна спільною сумісною власністю подружжя слід встановити, чи надавалась згода другого з подружжя на укладення наведеного вище іпотечного договору.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 березня 2015 року та рішення апеляційного суду Київської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції Ухвала оскарженню не підлягає.