розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси і Кредит" до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення кредитної заборгованості, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси і Кредит" на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року,

У червні 2015 року публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси і Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси і Кредит") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про стягнення кредитної заборгованості.

Позовну заяву мотивовано тим, що між позивачем та ОСОБА_6 19 березня 2008 року було укладено кредитний договір, згідно умов якого банк надав кредит у сумі 5 тис. грн, а позичальник зобов'язався сплатити за користування кредитом 0,0001 % річних та погашати заборгованість щомісячно ануїтетними платежами у строк до 18 березня 2011 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між банком і ОСОБА_7 було укладено договір поруки від 19 березня 2008 року.

ОСОБА_6 взяті на себе зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконала, за період з 15 квітня 2010 року по 25 травня 2015 року існує непогашена заборгованість в розмірі 13 490 грн 83 коп., з яких: 640 грн 57 коп. заборгованість за процентами; 1 497 грн 70 коп. - заборгованість по комісії; 11 352 грн 56 коп. - пеня.

Посилаючись на дані обставини, позивач просив суд стягнути в солідарному порядку з відповідачів заборгованість за кредитним договором у розмірі 13 490 грн 83 коп.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 вересня 2015 року в позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року змінено рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування підстав для відмови в задоволенні позову.

Резолютивну частину рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ПАТ "Банк "Фінанси і Кредит" просить скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 30 вересня 2015 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року і ухвалити у справі нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню у зв'язку з наступним.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При розгляді справи судами встановлено, що між позивачем та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір від 19 березня 2008 року на суму 5 тис. грн під 0,0001 % річних з умовою погашення заборгованості щомісячно ануїтетними платежами у строк до 18 березня 2011 року.

Відповідно до п. 3.3 кредитного договору розмір щомісячного платежу становить 226 грн 39 коп., що сплачується згідно графіку зниження заборгованості (Додаток № 1), який є невід'ємною частиною цього договору. Згідно п. п. 3.2, 3.3, 4.3, 4.4, 4.7, 4.8 та Додатку № 1 до складу щомісячного ануїтету входять суми на погашення кредиту, сума процентів за користування кредитом та комісійна винагорода, а кінцевим строком їх повернення є 18 березня 2011 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між позивачем і ОСОБА_7 було укладено договір поруки від 19 березня 2008 року.

Встановлено, що внаслідок неналежного виконання зобов'язань позичальником, банк раніше направляв вимогу до позичальника та поручителя про дострокове повернення у повному обсязі заборгованості за кредитним договором та звертався 26 квітня 2010 року до суду із заявою щодо видачі судового наказу про дострокове солідарне стягнення із ОСОБА_6 і ОСОБА_7 6 096 грн, з яких 2 313 грн 39 коп. - тіло кредиту; 620 грн 44 коп. - відсотки та комісія; 2 662 грн 17 коп. - пеня; 500 грн - штраф.

Судовим наказом судді Мукачівського міськрайонного суду від 27 квітня 2010 року таку заяву було задоволено та стягнуто солідарно із ОСОБА_6 і ОСОБА_7 6 096 грн.

На підставі цього судового наказу державним виконавцем МВ ДВС Мукачівського МРУЮ було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 06 вересня 2010 року. Однак, 31 березня 2011 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у зв'язку з відсутністю майна у боржника).

В подальшому, ухвалою Мукачівського міськрайонного суду від 27 лютого 2013 року задоволено заяву банку та видано дублікат судового наказу № 2-н-474/10, на підставі якого державним виконавцем МВ ДВС Мукачівського МРУЮ знову було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 24 липня 2014 року.

На час розгляду даної справи виконавчі дії продовжуються. 31 січня 2015 року державним виконавцем винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату ОСОБА_6, з якої утримується 20 % щомісячно на погашення суми боргу.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції керувався ч. 4 ст. 267 ЦК України і виходив з того, що термін дії кредитного договору сплив 18 березня 2011 року, позовна заява була подана 22 червня 2015 року, тобто з порушенням строку позовної давності. На застосуванні наслідків спливу строку позовної давності наполягав відповідач, що є підставою для відмови в даному позові.

Колегія суддів апеляційного суду не погодилася з такими висновками суду першої інстанції, встановила, що позичальник за кредитом визнала ту обставину, що здійснювала погашення 29 липня 2011 року, 27 січня 2012 року, 19 липня 2012 року, 23 жовтня 2012 року, які зазначені в наданому банком розрахунку. Такі погашення боргу за кредитним договором відбулися поза рамками виконавчого провадження з виконання судового наказу від 27 квітня 2010 року і свідчать про визнання основним боржником свого боргу та переривання перебігу позовної давності в силу ч. 1 ст. 264 ЦК України.

На підставі наведеного, апеляційний суд дійшов висновків, що позивачем не пропущено строку на звернення до суду із вказаним позовом, а відтак судом першої інстанції помилково застосовано ч. 4 ст. 267 ЦК України при вирішенні даного спору.

Колегія суддів встановила, що заборгованість у позичальника за процентами та щомісячною комісією - відсутня у зв'язку з їх повною сплатою. Нарахування заборгованості по комісії та відсоткам, що обчислене позивачем у розрахунку після дострокового стягнення суми боргу в повному обсязі - є безпідставним, суперечить п. п. 4.3, 4.7, 4.8, 3.2 кредитного договору, оскільки сплату таких передбачено до 18 березня 2011 року та уже стягнуто достроково у повному обсязі судовим наказом від 27 квітня 2010 року. Вимога позивача про стягнення пені, нарахованої виключно за прострочення сплати відсотків та щомісячної комісії, враховуючи межі позовних вимог, наявність заяви про застосування строків позовної давності, яка по стягненню неустойки обмежується річним строком перед зверненням до суду, апеляційним судом визнана необґрунтованою через відсутність констатованої заборгованості за комісією та відсотками.

На підставі таких встановлених обставин, апеляційний суд дійшов висновків про необґрунтованість та безпідставність заявлених позовних вимог банку в цілому, та вважав за необхідне змінити мотиви рішення суду першої інстанції щодо правового обґрунтування підстав відмови в позові із залишенням в силі резолютивної частини рішення суду першої інстанції про відмову в позові.

Повністю з такими висновками апеляційного суду погодитися не можна.

Як зазначено вище, висновки апеляційного суду щодо відсутності підстав для задоволення позову ґрунтуються на тому, що сплату заборгованості по комісії процентам за кредитом передбачено до 18 березня 2011 року і ці кошти уже стягнуто судовим наказом від 27 квітня 2010 року, а інші нараховані позивачем кошти є похідними чи погашеними.

Разом з тим, поза увагою апеляційного суду залишилася та обставина, що позивачем обраховано:

- заборгованість по відсотках - 640 грн 57 коп. (а. с. 13, зворот);

- заборгованість по комісії - 1 497 грн 70 коп. (а. с. 14);

- заборгованість по нарахованій пені - 11 352 грн 56 коп. (а. с. 14, зворот),

за період існування непогашених грошових зобов'язань, який не вирішувався зазначеним вище судовим наказом (а. с. 36), а саме з 15 квітня 2010 року по 25 травня 2015 року.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до вимог статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Виходячи з положень частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Звернення до суду з вимогою про повернення всіх сум за договором позики у зв'язку з порушенням умов договору є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов'язань.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі прострочення виконання грошового зобов'язання за договором позики, позикодавець вправі вимагати від позичальника сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення згідно статті 625 ЦК України.

Крім того позикодавець має право отримати проценти від суми позики, згідно статті 1048 ЦК України, які нараховуються за період з дати отримання коштів позичальником по день повернення позики, якщо інше не було встановлено укладеним між сторонами договором.

Факт повернення суми позики до звернення позивача до суду, але з порушенням встановленого договором позики строку повернення, не звільняє боржника від відповідальності, передбаченої статтями 625, 1048 ЦК України.

До таких правових висновків дійшов Верховний Суд України, висловлюючи свою правову позицію у постанові від 01 квітня 2015 року, справа № 6-37цс15.

Апеляційний суд мав врахувати наведені вище правові висновки та спростувати розрахунки позивача щодо:

- нарахованої ним заборгованості по процентам за користування кредитом, які встановлено договором (п. п. 4-4.9 кредитного договору), за період існування відповідного непогашеного боргу, починаючи з моменту який не вирішено судовим наказом, оскільки це передбачено ст. 1048 ЦК України;

- нарахованої ним заборгованості по комісійній винагороді за період існування непогашеного відповідного боргу, починаючи з моменту який не вирішено судовим наказом (з 15 квітня 2010 року) до 18 березня 2011 року у відповідності до умов п. 4.8 кредитного договору;

- нарахованої ним пені за період, передбачений п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України (спеціальний строк позовної давності терміном 1 рік), з урахуванням заяви відповідача про застосування наслідків спливу відповідного процесуального строку, та з урахуванням вимог п. 6.1 кредитного договору щодо нарахування та сплати пені.

Вказані правові висновки касаційного суду відповідають правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постанові від 23 вересня 2015 року, справа 6-1206цс15, яка зводиться до того, що, виходячи із системного аналізу ст. ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення (в даному випадку судового наказу) про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України (435-15) .

Оскільки апеляційним судом зазначених обставин не враховано та не спростовано належним чином доводів позивача щодо предмета та підстав позову, як наслідок - не виконано у повній мірі вимоги ст. 303 ЦПК України, порушено принципи закріплені у ст. ст. 213, 214 ЦПК України, та ухвалено у справі судове рішення з порушенням вимог Закону, колегія суддів касаційного суду дійшла висновків про необхідність скасування оспорюваного рішення апеляційного суду з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції, як це передбачено вимогами ст. 338 ЦПК України, для вирішення спору по суті з урахуванням заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності.