розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, Головного управління Держгеокадастру у м. Києві, реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, товариства з обмеженою відповідальністю "Консалтинг-Кадастр-Інвест" про визнання недійсними технічної документації із землеустрою, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, скасування рішення про державну реєстрацію земельної ділянки та зняття земельної ділянки з державної реєстрації, скасування кадастрового номера земельної ділянки в Державному земельному кадастрі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 4 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 25 квітня 2008 року вона є власником земельної ділянки по АДРЕСА_2 Згідно проектної документації, проїзд до її земельної ділянки запроектовано з АДРЕСА_1 співвласниками якої є відповідачі у справі. Відповідачі не дають їй можливості облаштувати проїзд до її земельної ділянки, встановили ворота і таким чином чинять їй перешкоди у користуванні її власною земельною ділянкою.

Ураховуючи наведене, позивач просила визнати недійсними свідоцтва про право власності на земельні ділянки, видані на ім'я відповідачів, оскільки межі приватизованої земельної ділянки визначено невірно, є самозахват проїжджої частини земельної ділянки, визнати недійсною технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки, що належить відповідачам, в натурі, скасувати рішення про державну реєстрацію спірної земельної ділянки, зняти її з державної реєстрації й скасувати кадастровий номер земельної ділянки в Державному земельному кадастрі.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 4 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не оспорила рішення Київської міської ради про передачу спірної земельної ділянки у власність відповідачам, а також не оспорила дії державної реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві. Також зазначив, що позивач не вказала на порушення відповідачами норм земельного права при отриманні свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку.

Апеляційний суд погодився з такими висновками районного суду. При цьому зазначив, що виділення земельної ділянки відповідачам відбулось без порушення встановленої законодавством процедури. Також зазначив, що не можуть бути визнані за правилами недійсності правочинів документи, зокрема державний акт на земельну ділянку, який за своїм змістом не є правочином, без оспорення рішення органу влади, на підставі яких вони видані..

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 25 квітня 2008 року ОСОБА_3 є власником земельної ділянки по АДРЕСА_2

Землекористувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 була ОСОБА_8, спадкоємцями якої є: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7

12 липня 2013 року реєстраційною службою Головного управління юстиції у м. Києві на підставі рішення Київської міської ради від 1 листопада 2012 року про передачу у приватну власність земельної ділянки площею 0,1 га ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 для обслуговування жилого будинку по АДРЕСА_1 були видані свідоцтва про право власності на земельну ділянку.

Законність рішення Київської міської ради, на підставі якого відповідачі отримали у власність спірну земельну ділянку, позивачем не оспорено.

У ч. 1 ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України (254к/96-ВР) , які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч. 1 ст. 55).

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до ст. 126 ЗК України (в редакції на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом був державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно із ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК України).

За положеннями гл. 16 ЦК України (435-15) правочин може бути визнано недійсним з підстав визначених законом. У випадку визнання недійсним правочину може бути визнано недійсними і правовстановлюючий документ, який посвідчує право власності на майно.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абз. 2 п. 2 від 16 квітня 2004 року № 7 (va007700-04) "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", виходячи з положень ст. ст. 8, 124 Конституції України, ст. ст. 26, 30, 87- 90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143- 146, 149, 151, 153- 158, 161, 210, 212 ЗК України, гл. 27, 33, 34 ЦК України (435-15) , ст. 15 ЦПК України, ст. 12 Господарського процесуального кодексу України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки (на час виникнення спірних відносин) визнавалися документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-46 цс 14 від 4 червня 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, позивачка посилалась на те, що при виготовленні технічної документації для видачі свідоцтва про право власності на земельну ділянку відповідно до ст. 198 ЗК України необхідно погоджувати межі земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами. Також зазначала, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 5 липня 2011 року за її позовом до відповідачів про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом зобов'язання вчинити певні дії, що набрало законної сили, були встановлені обставини з приводу проїзду до земельної ділянки по АДРЕСА_2 які вона просила взяти до уваги (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

У порушення ст. ст. 212 - 214, 303, 315 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернули, доводів сторін не перевірили, не встановили фактичних обставин справи та не навели у рішеннях мотивів відхилення зазначених доводів.

Отже, висновки судів про відмову у позові є передчасними, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Посилання судів про те, що позивачка не оспорила рішення Київської міської ради про передачу спірної земельної ділянки у власність, а також не оспорила дії державної реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві, не можуть бути підставою для відмови у позовних вимогах про визнання недійсним державного акту на право власності на спірну земельну ділянку.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення в задоволеній частині позову не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 4 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.