Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Писаної Т.О., Закропивного О.В., Мазур Л.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 24 лютого 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, в якому з урахуванням уточнень просив визнати недійсним заповіт, посвідчений 12 липня 1996 року від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 секретарем Безлюдівської селищної ради Харківського району Харківської області, оскільки секретар, яка посвідчувала заповіт, не мала права цього робити, оскільки на неї рішенням селищної ради не були покладені такі обов'язки.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 23 грудня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 24 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено з інших підстав.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а оскаржуване рішення апеляційного суду, яким скасовано рішення місцевого суду, залишити без змін.

Судами встановлено, що 12 липня 1996 року ОСОБА_6, мати позивача і відповідача, склала заповіт, посвідчений секретарем Безлюдівської селищної ради Харківського району Харківської області, за яким заповіла все належне їй майно відповідачу у справі - ОСОБА_5 У цей же день заповіт був зареєстрований в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій під № 153.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_6 померла.

Оскільки у позові ОСОБА_4 просив визнати недійсним заповіт, посвідчений 12 липня 1996 році, то апеляційний суд дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин в частині підстав визнання заповіту недійсним підлягає застосуванню ЦК Української РСР (1540-06) 1963 року та інші нормативні акти, які діяли на той день.

Відповідно до ст. 47 ЦК УРСР 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу.

Згідно з ст. 541 ЦК УРСР 1963 року заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

У статті 48 ЦК УРСР 1963 року визначено, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Із матеріалів справи вбачається та судами встановлено, що рішенням І сесії ХХІІ скликання Безлюдівської селищної Ради народних депутатів Харківського району Харківської області від 04 серпня 1994 року було створено виконавчий комітет цієї селищної ради у складі п'яти осіб, до якого в якості секретаря було обрано ОСОБА_7

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про нотаріат" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів вчиняють нотаріальні дії, зокрема, посвідчують заповіти.

Пунктом 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) , передбачено, що нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної ради народних депутатів покладено вчинення цих дій.

Аналіз вказаних правових норм вказує на те, що відсутність рішення виконавчого комітету відповідної ради про покладення повноважень щодо вчинення нотаріальних дій, не свідчить про відсутність у секретаря виконавчого комітету - ОСОБА_7, повноважень, наданих їй ст. 37 Закону України "Про нотаріат", щодо посвідчення заповіту. Даних про те, що на день посвідчення спірного заповіту існувало рішення виконавчого комітету про покладення цих повноважень на іншу особу, матеріали справи також не містять.

На підставі вказаного колегія суддів вважає, що апеляційний суд, дослідивши усі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову саме з підстав його необґрунтованості, а не у зв'язку з пропуском строку позовної давності, як помилково вважав місцевий суд.

Наведені у касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.

Отже підстав для скасування оскаржуваного рішення апеляційного суду немає, а тому його необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - відхилити.

Керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ