розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Генеральної прокуратури України, комунального підприємства "Житлово-експлуатаційна контора "Центральна" про припинення арешту, накладеного на нерухоме майно, та повернення майна у власність, за касаційною скаргою Генеральної прокуратури України на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року,

У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, який у процесі розгляду справи уточнив, та остаточно просив:

- припинити арешт, накладений постановою слідчого Генеральної прокуратури України (далі - ГП України) від 05 жовтня 2012 року на належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1;

- повернути вказану квартиру на користь позивача із відповідального зберігання відповідача Комунального підприємства "Житлово-експлуатаційна контора "Центральна" (далі - КП "ЖЕК "Центральна") Шевченківської районної у м. Києві ради.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він є власником вказаної квартири, що встановлено рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2013 року, та постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16 серпня 2014 року, однак зареєструвати своє право він не може через існування запису про арешт цієї квартири на підставі постанови слідчого в особливо важливих справах ГП України від 05 жовтня 2012 року.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року позов задоволено частково.

Припинено арешт, накладений постановою слідчого в особливо важливих справах ГП України Баклан Т.В. від 05 жовтня 2012 року, про визнання речовим доказом, заборону відчуження або вчинення інших правочинів щодо квартири АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_4, та знято заборону на її відчуження і вчинення інших правочинів щодо цього майна.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 09 лютого 2016 року апеляційну скаргу ГП України відхилено, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 грудня 2014 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ГП України, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та закрити провадження у справі.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд першої інстанції, встановивши факт, що позивач є власником квартири, та приймаючи до уваги висновки, викладені у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі ""East/West Alliance Limited" проти України" (заява № 19336/04) від 23 січня 2014 року, остаточне 02 червня 2014 року, вважав позовні вимоги у частині припинення арешту обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

При новому розгляді справи суд апеляційної інстанції, відповідно до вимог ч. 4 ст. 338 ЦПК України врахував мотиви скасування рішення апеляційного суду від 23 вересня 2015 року, викладені судом касаційної інстанції в ухвалі від 09 грудня 2015 року, та погодився із висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову в частині припинення арешту на квартиру, оскільки статтями, якими керувався слідчий при винесенні постанови від 05 жовтня 2012 року про визнання спірної квартири речовим доказом, не передбачено таких дій, як накладення арешту на майно, проте наявність у Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про арешт квартири свідчить про вирішення слідчим питання щодо її арешту.

Враховуючи роз'яснення, викладені у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 року № 6 (v0006700-76) (з наступними змінами) "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" та правову позицію, висловлену Верховним Судом України від 15 травня 2013 року у справі № 6-26цс13, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивач, як власник спірної квартири, має право вимагати припинення дії, яка порушує його право, на підставі п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Також апеляційний суд правильно вмотивував свої висновки тим, що судом не вирішується питання щодо речового доказу, оскільки позивачем оспорюється постанова від 05 жовтня 2012 року щодо заборони відчуження нерухомого майна, що належить йому на праві власності; обґрунтовано відхилено судом і доводи апеляційної скарги щодо непідвідомчості цієї справи цивільному судочинству, оскільки КПК 1960 (1001-05) року не передбачав процедури скасування чи припинення арешту на майно за ініціативою власника такого майна, який не є підозрюваним, обвинуваченим у такій кримінальній справі (кримінальному провадженні); оскільки позивач не є особою, відносно якої порушено кримінальну справу, не є підозрюваним, обвинуваченим, чи особою, яка визнана у межах кримінальної справи цивільним відповідачем, або учасником кримінального провадження, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що він позбавлений права оскаржувати дії слідчого у порядку, передбаченому КПК України (4651-17) .

Судами попередніх інстанцій у виниклих правовідносинах застосована практика Європейського суду з прав людини як джерело права (рішення у справах "Іммобіліаре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, "Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії", заява № 71243/01, п. 93 від 25 жовтня 2012 року, "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II, "Антріш проти Франції" від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, "Кушоглу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62 від 10 травня 2007 року), а також ст. 41 Конституції України, ч. ч. 1, 2 ст. 321, ст. 391 ЦК України.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваних рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ