розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 лютого 2016 року,

У жовтні 2015 року ОСОБА_7 звернувся до суду із зазначеним вище позовом, у якому просив стягнути із ОСОБА_4 заборгованість у розмірі 12 278 грн 14 коп.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що рішенням апеляційного суду Київської області від 19 липня 2014 року стягнуто із ОСОБА_4 на його (позивача) користь заборгованість у розмірі 11 792 грн 42 коп. та судовий збір 375 грн, всього 12 176 грн 42 коп.

10 квітня 2015 року постановою відділу державної виконавчої служби Броварського районного управління юстиції (далі - ВДВС Броварського РУЮ) відкрито виконавче провадження щодо стягнення цих коштів, однак відповідач умисно ухилявся від виконання рішення суду і лише 07 вересня 2015 року сплатив їх.

З урахуванням наведеного вважає, що відповідач повинен сплатити йому кошти за час невиконання зобов'язання, а саме: із 01 серпня 2014 року до 07 вересня 2015 року втрати від інфляції з процентами за користування коштами та пеню за несвоєчасне виконання зобов'язання, що в загальному розмірі становить 12 278 грн 14 коп.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 08 грудня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Київської області від 24 лютого 2016 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 інфляційні втрати в розмірі 5 483 грн 53 коп. та 3 % річних - 292 грн 22 коп. У задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Отже, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому в силу ст. 335 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судове рішення апеляційного суду не повністю відповідає зазначеним вимогам закону.

Судом установлено, що рішенням апеляційного суду Київської області від 19 липня 2014 року стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 09 січня 2010 року в сумі 5 тис. грн, витрати від інфляції в сумі 2 207 грн 26 коп., проценти за користування коштами в сумі 883 грн 38 коп., пеню за несвоєчасне виконання зобов'язання в сумі 3 701 грн 68 коп., всього 11 792 грн 42 коп. Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 375 грн судового збору.

10 квітня 2015 року постановою ВДВС Броварського РУЮ відкрито виконавче провадження щодо примусового стягнення із відповідача на користь позивача вищевказаної грошової суми. Рішення суду виконане відповідачем 07 вересня 2015 року.

Увалюючи рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3 та стягуючи з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати за несвоєчасне виконання рішення суду, суд першої інстанції керувався нормами ст. 625 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції, залишив його без змін і зазначив, що висновки суду відповідають встановленим обставинам справи та вимогам ст. 10 ЦПК України про змагальність сторін і ст. 60 ЦПК України про обов'язки доказування і подання доказів.

Проте з висновком апеляційного суду повністю погодитися не можна.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів.

Апеляційний суд, дійшовши висновку про те, що на підставі рішення апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року у відповідача виникло нове грошове зобов'язання на суму 12 167 грн 42 коп., за невиконання якого настає відповідальність, передбачена ст. 625 ЦК України, стягнув кошти з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних за період із дня набрання вказаного рішення законної сили, тобто з 19 листопада 2014 року, до дня сплати відповідачем коштів за вказаним рішенням, тобто до 07 вересня 2014 року.

При цьому суд не звернув уваги на те, що статтею 625 ЦК України регулюються зобов'язальні правовідносини, тобто вимоги даної статті поширюються саме на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.

Між тим судом не враховано, що вказана вище сума боргу - 12 167 грн 42 коп. складається з основного боргу за договором позики - 5 тис. грн, втрат від інфляції - 2 207 грн 26 коп., процентів за користування коштами - 883 грн 38 коп., пені за несвоєчасне виконання зобов'язання - 3 701 грн 68 коп. та судового збору на суму 375 грн.

Обґрунтовуючи позов ч. 2 ст. 625 ЦК України, позивач посилався на тривале невиконання рішення апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року. При цьому у своєму позові не ставив вимогу про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних згідно із зобов'язанням, яке виникло з договору позики, а зазначав як підставу свого позову саме невиконання рішення суду.

Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що оскільки сума боргу за договором позики становить 5 тис. грн, то розмір інфляційних втрат за вказаний вище період становитиме лише 2 251 грн 78 коп., а 3 % річних - 120 грн.

Втім суд нарахував інфляційні втрати на всю суму коштів, яка стягнута з відповідача за рішенням суду, в тому числі і на судовий збір.

Враховуючи допущені судом апеляційної інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України таке рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Київської області від 24 лютого 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.