розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Універсал Банк" на рішення апеляційного суду Львівської області від 20 січня 2016 року,

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Універсал Банк" (далі - ПАТ "Універсал Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Посилалося на те, що 23 серпня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством "Банк Універсальний" (далі - ВАТ "Банк Універсальний"), правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № 24/16600386К, відповідно до якого останній наданий кредит у сумі 14 000 грн на строк до 25 вересня 2012 року зі сплатою 33 % річних. Позичальниця порушила умови виконання договору, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 77 808 грн 01 коп., яку позивач просив стягнути на свою користь.

Заочним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 18 червня 2015 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ "Універсал Банк" заборгованість за кредитним договором у розмірі 77 808 грн 01 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 20 січня 2016 року заочне рішення Сокальського районного суду Львівської області від 18 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі представник ПАТ "Універсал Банк" - Кузь В.Л., посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що позичальниця порушила умови виконання кредитного договору, внаслідок чого утворилася заборгованість, яка має бути стягнута на користь позивача.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд вказував, що позивачем пропущений строк позовної давності та на те, що кошти за кредитним договором відповідачка не отримувала.

Судами встановлено, що 23 серпня 2007 року між ВАТ "Банк Універсальний", правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № 24/16600386К, відповідно до якого останній наданий кредит у сумі 14 000 грн на строк до 25 вересня 2012 року зі сплатою 33 % річних.

З досудової вимоги від 04 листопада 2009 року вбачається, що позивач запропонував відповідачці виплатити суму заборгованості, яка станом на 03 листопада 2009 року становила 15 642 грн 75 коп. Вказану вимогу відповідачка отримала 07 листопада 2009 року.

Тобто, зазначаючи те, що позичальниці необхідно сплатити заборгованість протягом п'яти днів з дня отримання вимоги, банк змінив строк виконання зобов'язання, який необхідно рахувати з 12 листопада 2009 року. З позовом до суду позивач звернувся 26 березня 2015 року.

До ухвалення судового рішення у суді першої інстанції відповідачкою надані письмові заперечення на позовну заяву, в яких вона просила застосувати наслідки спливу строку позовної давності, а також вказувала, що кошти від банку не отримувала, що підтверджується вироком суду (а. с. 43-45).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252- 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами кожного місяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов'язань.

Така ж правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-169цс14, яка була застосована апеляційним судом.

Крім того, апеляційний суд врахував, що відповідачка не отримувала кредитних коштів, що підтверджується вироком Личаківського районного суду м. Львова від 04-07 листопада 2011 року, де ОСОБА_4 визнана потерпілою від шахрайських дій осіб, які притягнуті до кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують, а зводяться лише до переоцінки доказів.

Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції, оскільки судове рішення законне та обґрунтоване.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ