розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2016 року,

У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 19 серпня 2008 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до якого він передав останній грошові кошти у розмірі 12 500 доларів США, що підтверджується розпискою. Грошові кошти надавалися строком на 6 років, а остаточний строк повернення був зазначений до 19 травня 2014 року. В середині травня 2014 року відповідач повернула позивачу частину грошових коштів у розмірі 500 доларів США, а іншу частину грошових коштів не повернула.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4 12 000 доларів США.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики у розмірі 274 958,40 грн., що є еквівалентом 12 000 доларів США. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши матеріали справи, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження якого позивач надав відповідну розписку. Разом з тим, висновком експерта встановлено, що вказана розписка написана саме відповідачем. Оскільки ОСОБА_4 належним чином не виконала умов вказаного вище правочину, то залишок боргу підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Такі висновки колегія суддів вважає правильними і такими, що узгоджуються з матеріалами справи та вимогами закону.

Судами встановлено, що 19 травня 2008 року ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_3 у борг грошові кошти у розмірі 12 500 грн., що підтверджується відповідною розпискою написаною відповідачем.

Крім того, у вказаній розписці зроблено запис, що частину коштів у розмірі 500 доларів США було повернуто позивачу відповідачем 19 травня 2014 року.

Висновком експерта від 22 вересня 2015 року встановлено, що рукописні записи в розписці від 19 травня 2008 року виконані самою ОСОБА_4

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей, якщо інше не встановлено судом.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постановах Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 6-50цс16, від 18 листопада 2015 року № 6-388цс15, яка має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

За таких обставин, суди дійшли вірного висновку, що між сторонами укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач надав у борг відповідачу 12 500 доларів США, про що остання, згідно висновку експерта, написала відповідну розписку.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 19 травня 2014 року повернула ОСОБА_3 частину боргу, про що на вказаній вище розписці зроблено відповідний запис, а тому відповідно до вимог статей 261, 264 ЦК України строк позовної необхідно обраховувати з моменту вчинення позичальником дії, що свідчить про визнання нею свого боргу.

Разом з тим, позикодавець звернувся до суду з даним позовом у серпні 2014 року, тобто в межах строку встановленого ст. 257 ЦК України.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, відповідно до вимог статей 10, 11, 60 ЦПК України дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, правильно виходив із того, що між сторонами було укладено договір позики, на підтвердження якого позивач надав відповідну розписку. Крім того, висновком експерта встановлено, що вказана розписка написана саме відповідачем. Оскільки ОСОБА_4 належним чином не виконала умови вказаного вище правочину, то залишок боргу підлягає стягненню з останнього на користь позивача. Позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності.

Крім того, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 303 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, та обґрунтовано залишив вказане рішення без змін.

Докази та обставини, на які посилаєтьсязаявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, а при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій не впливають та їх не спростовують.

Керуючись статтями 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2016 року залишити без змін.