розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Любімової Тамари Володимирівни до прокуратури Самарського району м. Дніпропетровська, прокуратури Дніпропетровської області, Самарського районного відділу Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, Дніпропетровського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області, третя особа - Державна казначейська служба України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, за касаційною скаргою заступника прокурора Дніпропетровської області на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2015 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2015 року,

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вона володіє спільно із іншими власниками домоволодінням по АДРЕСА_1. Співвласники неодноразово їй завдавали тілесних ушкоджень та посягали на її власність. З приводу всіх вказаних протиправних дій, вчинених проти неї, остання неодноразово зверталася до правоохоронних органів, проте у переважній більшості випадків у порушенні кримінальних справ було відмовлено. Крім того її було примусово госпіталізовано до психіатричної лікарні, з приводу чого позивач також зверталася до правоохоронних органів, проте це питання вирішено не було. Тривалий час позивач зверталася до прокуратур всіх рівнів та органів внутрішніх справ, проте жодна із порушених кримінальних справ, де її було визнано потерпілою, не була завершена і винні не були притягнуті до кримінальної відповідальності. Так, за фактом перелому руки, вона відразу повідомила правоохоронні органи, а також про осіб, які це зробили, однак їх лише допитали як свідків, і через сім років закрили кримінальну справу у зв'язку зі смертю осіб, які це вчинили. Таке ставлення з боку правоохоронних органів принизило її гідність, так само як і постійні формальні відповіді на її звернення і скарги. Її права не знайшли належного та ефективного захисту з боку органів міліції та прокуратури, по двом кримінальним справам остаточні процесуальні рішення невідомі, оскільки інформація про їх місцезнаходження відсутня.

Із врахуванням уточнених позовних вимог, просила стягнути на її користь за фактом незаконної госпіталізації та фальсифікації медичних документів, покриття злочинів за фактами побиття, покриття злочинів за фактами руйнування її домоволодіння, за фактом злому, матеріальну шкоду у розмірі 410000 грн. та моральну шкоду у розмірі 625000 грн.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 08 червня 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно із прокуратури Дніпропетровської області, Дніпропетровського міського управління ГУМВС України в Дніпропетровській області за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 компенсацію моральної шкоди в розмірі 50000 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2015 року рішення районного суду змінено в частині визначення порядку стягнення компенсації моральної шкоди, стягнувши з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. В решті рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі заступник прокурора Дніпропетровської області, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд виходив з того, що бездіяльність правоохоронних органів, слідства та прокуратури призвела до порушення прав позивача на встановлення винних осіб у спричиненні їй матеріальної та моральної шкоди, можливості вчасного відшкодування збитків особами, які безпосередньо її завдали, відповідно до діючого законодавства, що є порушенням ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції, яка гарантує право мирно володіти майном. Апеляційний суд змінив рішення районного суду в частині визначення порядку стягнення компенсації моральної шкоди, стягуючи з Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України, оскільки суд першої інстанції не врахував вимоги п.п. 1 п. 9 прикінцевих положень Бюджетного кодексу України (2456-17) , згідно якого рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, тобто Державною казначейською службою України.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що починаючи з 1997 року позивач зверталась до правоохоронних органів із заявами відносно спричинення їй тілесних ушкоджень, крадіжки та руйнування її майна. По даним фактам звернень були порушені кримінальні справи, де її визнано потерпілою. Вказані кримінальні справи перебували у провадженні Самарського РВВС.

Хід їх розслідування відповідно до КПК України (1960) (1001-05) перебував під наглядом прокуратури Самарського району м. Дніпропетровська, контролювався Дніпропетровським міським управлінням внутрішніх справ та ГУМВС України в Дніпропетровській області.

З повідомлення Управління інформаційно-аналітичного забезпечення (УІАЗ) ГУМВС Україні в Дніпропетровській області від 06 жовтня 2014 року № 5/3226 вбачається, що згідно обліку УІАЗ за заявами ОСОБА_3 по кримінальним справам були проведені відповідні процесуальні дії: порушено шість кримінальних справ, з них три зупинено на підставі ст. 206 п. 3 КПК України (1960), а три закрито на підставі п. 8 ст. 6 та ст. 111 КПК України (1960). На даний час процесуальні рішення по зупиненим справам не прийняті. Досудове слідство по кримінальній справі № 681014 закрито на підставі п. 8 ст. 6 КПК України та 24 січня 2008 року справа направлена до прокуратури Самарського району м. Дніпропетровська для узгодження прийнятого рішення. 11 березня 2008 року зазначена кримінальна справа направлена до архіву СУ ГУМВС, а в 2014 році термін її зберігання сплинув, справу знищено. У кримінальних справах № 685378 та № 680461 прийнято рішення про закриття у зв'язку зі спливом строків притягнення до кримінальної відповідальності та їх направлено до прокуратури Самарського району м. Дніпропетровська для узгодження прийнятого рішення. Оскільки на час розгляду справи знищені журнали вхідної та вихідної документації 1998 та 2000 років, встановити рух та знаходження кримінальних справ № 68001237 та № 681270 не є можливим.

З матеріалів справи вбачається, що протягом багатьох років ОСОБА_3 зверталася до вищих органів внутрішніх справ та органів прокуратури з приводу необ'єктивності слідства.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом, до яких належать й інші способи відшкодування шкоди.

Положеннями частин 1, 2, 7 ст. 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) , який набрав законної сили 11 вересня 1997 року, зазначена Конвенція та відповідні протоколи до неї були ратифіковані, тобто з часу набрання законної сили норми Конвенції повинні застосовуватися також при вирішенні спорів судами України.

Статтею 13 Європейської Конвенції з прав людини 04 листопада 1950 року передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснили свої офіційні повноваження.

За таких обставин суди дійшли вірного висновку, що бездіяльність правоохоронних органів, слідства та прокуратури призвела до порушення прав позивача на встановлення винних осіб у спричиненні їй матеріальної та моральної шкоди та можливості вчасного відшкодування збитків особами, які безпосередньо їх завдали, відповідно до діючого законодавства, що є порушенням ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції, яка гарантує право мирно володіти майном.

Однак відповідно до п. 10.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону "Про оперативно-розшукову діяльність". Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Бюджетного кодексу України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Згідно зі ст. 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.

Згідно з пп. 1 п. 9 прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України (2456-17) рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Зазначені рішення передаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання.

У порушення вимог ст. 33, п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України районний суд не вирішив питання про залучення до участі у справі належного відповідача - Державної казначейської служби України, яка реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, які стягуються за рахунок держави. Разом з тим, змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд позбавлений процесуальних повноважень на залучення належного відповідача у справі.

Крім того, як роз'яснено в п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Проте вирішуючи спір та визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди обох інстанцій всупереч вимогам статей 212, 316 ЦПК України належним чином не обґрунтували свого висновку, не навели його мотивів, з яких саме обставин виходили, визначаючи розмір моральної шкоди - 50000 грн.

Враховуючи викладене, судами неправильним застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 388 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.