розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, Охтирська міська рада в особі органу опіки і піклування, про виселення, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення апеляційного суду Сумської області від 23 липня 2015 року,

У березні 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про виселення, посилаючись на те, що у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 за кредитним договором від 22 лютого 2008 року рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 17 травня 2012 року звернуто стягнення на жилий будинок АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_7, яка за договором іпотеки від 31 серпня 2009 року передала в іпотеку банку вказану нерухомість. У подальшому заочним рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 жовтня 2013 року із указаного будинку виселено власника ОСОБА_7, проте до теперішнього часу у спірному

будинку проживають та зареєстровані відповідачі, на вимогу банку відмовляються добровільно виселитися з будинку, що перешкоджає реалізації предмета іпотеки.

Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 9 червня 2015 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк"задоволено частково.

Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 із жилого будинку АДРЕСА_1.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Сумської області від 23 липня 2015 року рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 9 червня 2015 року скасовано, у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить рішення апеляційного суду Сумської області від 23 липня 2015 року скасувати, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, й залишити в силі рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 9 червня 2015 року, що було помилково скасовано.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що 22 лютого 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 47 520 доларів США зі сплатою 16 % річних терміном до 21 лютого 2013 року.

У забезпечення виконання цього договору 31 серпня 2009 року між банком та ОСОБА_7 було укладено договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку банку було передано жилий будинок АДРЕСА_1, який належить на праві власності ОСОБА_7

Через неналежне виконання ОСОБА_6 взятих на себе зобов'язань за кредитним договором у останнього перед банком виникла заборгованість у розмірі 55 665,24 доларів США, у рахунок погашення якої рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 17 травня 2012 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - жилий будинок АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 16 жовтня 2013 року із указаного будинку виселено його власника - ОСОБА_7

На час звернення до суду у спірному будинку залишилися проживати ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5.

За змістом ч. 1 ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон) іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до ст. 589 ЦК України та ч. 1 ст. 33 Закону в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст. 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом.

Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст. 39 Закону.

Так, згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 39 Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 ст. 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане ними за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Результат аналізу зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норми ст. 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом вказаних норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, надається інше постійне житло.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15, від 1 липня 2015 року у справі № 6-875цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. 212 ЦПК України, а також врахувавши обставини справи, дійшов по суті правильного й обґрунтованого висновку про неможливість виселення відповідачів зі спірного будинку, оскільки такий будинок належить на праві власності ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 9 квітня 2008 року, а не придбаний за рахунок кредитних коштів.

Такі висновки суду апеляційної інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Згідно зі ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Наведені у касаційній скарзі доводи на увагу не заслуговують і висновків апеляційного суду не спростовують.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам чинного законодавства щодо законності й обґрунтованості та підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ