розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "КП Ремонтник", про поділ спільного сумісного майна жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - на рішення апеляційного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року,

У липні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом до ОСОБА_4, посилаючись на те, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 серпня 2011 року встановлено факт проживання ОСОБА_3 з ОСОБА_4 однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 04 травня 2005 року по 01 грудня 2009 року, та поділено частину спільного сумісного майна. Разом з тим частина майна залишилась неподілена.

Позивач зазначав, що під час проживання однією сім'єю з відповідачем ними було укладено інвестиційний договір від 10 травня 2007 року, спрямований на придбання нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літ. "А") у м. Києві, на виконання умов якого ними було повністю сплачено його вартість, проте право власності було зареєстроване за ОСОБА_4 вже після припинення спільного проживання.

Крім того, у період проживання, а саме: 10 липня 2007 року, було створене та зареєстроване Товариство з обмеженою відповідальністю "КП Ремонтник" (далі - ТОВ "КП Ремонтник"), 100 % статутного капіталу якого належить ОСОБА_4, а тому вважав, що статутний капітал належить їм у рівних частках.

Посилаючись на викладені обставини, позивач з урахуванням уточнень позовних вимог просив суд визнати за ним право власності на Ѕ частини нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літ. "А") у м. Києві, загальною площею 74 кв. м та на 50/100 частки у статутному капіталі ТОВ "КП Ремонтник". Інші Ѕ частини нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літ. "А") у м. Києві, загальною площею 74 кв. м та на 50/100 частки у статутному капіталі ТОВ "КП Ремонтник" визнати за ОСОБА_4

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 30 липня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_3 у поділі нежитлових приміщень та ухвалено в цій частині нове рішення.

У порядку поділу спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім'єю, визнано право власності на 493/1000 частини нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літ. "А") у м. Києві, загальною площею 74 кв. м за ОСОБА_3

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 проживали як чоловік та жінка однією сім'єю - без реєстрації шлюбу з 04 травня 2005 року по 01 грудня 2009 року, що підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 серпня 2011 року.

10 травня 2007 року, тобто у період проживання однією сім'єю, було укладено інвестиційний контракт (про інвестування у нежитлове будівництво), спрямований на придбання ними нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, приміщення з № 1 по № 4 групи приміщень № 126 (в літ. "А") у м. Києві. Стороною договору як інвестор виступила ОСОБА_4

Пунктом 2.3.7 інвестиційного контракту передбачено, що забудовник зобов'язаний був закінчити будівництво та ввести об'єкт будівництва в експлуатацію 30 вересня 2009 року, проте взяті на себе зобов'язання не виконав, у встановлений термін об'єкт не був введений в експлуатацію.

Згідно з Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_4 набула право власності на спірне нежитлове приміщення 30 вересня 2013року.

У період проживання однією сім'єю сторони у справі сплатили більшу частину вартості спірного нежитлового приміщення, а саме: 729 750 грн, що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями від 10 травня та 17 липня 2007 року, а також довідкою банку про рух коштів від 17 червня 2015 року (т. 2, а. с. 89-91).

Після припинення проживання однією сім'єю на виконання зобов'язань за інвестиційним договором від 10 травня 2007 року ОСОБА_4 було сплачено власні кошти у розмірі 10 242 грн 98 коп., оскільки вартість нежитлових приміщень склала 739 992 грн 98 коп.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу нежитлового приміщення, суд першої інстанції виходив з того, що це приміщення не підлягає поділу, оскільки ОСОБА_4 зареєструвала право власності на нього 30 вересня 2013 року, тобто після припинення спільного проживання з ОСОБА_3

Відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу частки у статутному капіталі ТОВ "КП Ремонтник", суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що Колективне підприємство "Ремонтник" було створене ще у 1994 році, а 10 липня 2007 року воно було реорганізоване у ТОВ "КП-Ремонтник" шляхом перетворення. При цьому до нього перейшло усе майно, права та обов'язки, статутний капітал залишились незмінними.

Також суди зазначили, що доказів внесення ОСОБА_4 будь-яких коштів до статутного фонду даного товариства під час спільного проживання з ОСОБА_3 матеріали справи не містять.

Скасовуючи рішення районного суду в частині відмови у поділі нежитлового приміщення та задовольняючи позов в цій частині, апеляційний суд виходив з того, що та обставина, що ОСОБА_4 зареєструвала право власності на вказане приміщення лише 30 вересня 2013 року, не позбавляє ОСОБА_3 права власності на його частку у даному майні, оскільки основна частина коштів за нього була сплачена під час спільного проживання сторін у справі, тому 986/1000 частини спірного нежитлового приміщення є спільною сумісною власністю.

Проте погодитися з висновками апеляційного суду в частині поділу нежитлових приміщень не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Таким вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції у вказаній частині не відповідає з огляду на наступне.

Як вбачається з довідки ПАТ "Банк "Національні інвестиції" від 17 червня 2015 року, ОСОБА_4 10 травня та 17 липня 2007 року на виконання умов інвестиційного контракту від 10 травня 2007 року було сплачено грошові кошти на загальну суму 729 750 грн.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що грошові кошти 729 750 грн є спільними сумісними коштами сторін у справі, а 10 242 грн 98 коп., які вона сплатила після припинення спільного проживання з позивачем, є її особистими коштами.

Згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Відповідно до ст. ст. 60, 61 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. При цьому, якщо договір був укладений в інтересах сім'ї, то майно, одержане за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі ст. 69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. В силу ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, яка відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Разом з тим апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України, визнаючи грошові кошти у сумі 729 750 грн спільними сумісними коштами сторін у справі, дійшов даного висновку із порушенням норм матеріального права, оскільки для правильного застосування ст. 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю подружжя суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні кошти або спільна праця подружжя.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а ухвалене у справі рішення апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 03 лютого 2016 року в частині поділу нежитлового приміщення скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.