розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Полтавський професійний ліцей Міністерства освіти і науки України, Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 02 лютого 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що із 2000 року вона разом із дочкою як члени сім'ї наймача ОСОБА_4 проживають у кімнаті НОМЕР_1 у гуртожитку Полтавського професійного ліцею, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Зазначила, що у листопаді 2004 року ОСОБА_4 забрав свої речі та виїхав із гуртожитку, з цього часу в ньому не проживає. 05 листопада 2004 року між нею та Полтавським професійним ліцеєм укладено договір найму житлового приміщення в гуртожитку Полтавського професійного ліцею, а саме кімнати НОМЕР_1. Вказала, що відповідач не бере участі в утриманні житлового приміщення, в якому зареєстрований, та сплаті комунальних послуг. Просила визнати відповідача ОСОБА_4 таким, що втратив право на користування кімнатою НОМЕР_1 у гуртожитку Полтавського професійного ліцею, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 29 грудня 2015 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою НОМЕР_1 у гуртожитку Полтавського професійного ліцею, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 02 лютого 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Виходячи з вимог ст. 316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.

Рішення суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним нормам процесуального права, є законним та обґрунтованим.

Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, мають дитину ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Шлюб розірвано у червні 2005 року.

Під час перебування в зареєстрованому шлюбі сторони у червні 2000 року на підставі ордера вселилися до кімнати НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1, який є гуртожитком, що знаходиться на балансі Полтавського професійного ліцею.

Таким чином, наймачем вказаної кімнати із 2000 року був ОСОБА_4, який вселився та проживав за цієї адресою разом із дружиною та дочкою.

Оскільки шлюбні відносини між сторонами не склалися, відповідач ОСОБА_4 наприкінці 2004 року залишив кімнату НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1, де залишилася проживати його дружина та малолітня дочка.

Згідно з довідкою про склад сім'ї від 09 листопада 2015 року № 510, виданою Полтавським професійним ліцеєм, у кімнаті НОМЕР_1 у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані 4 особи: ОСОБА_4 - з 02 червня 2000 року, ОСОБА_3 - з 05 листопада 2004 року, ОСОБА_5 - з 05 листопада 2004 року та ОСОБА_6 - з 17 жовтня 2012 року.

05 листопада 2004 року між ОСОБА_3 та Полтавським професійним ліцеєм укладено договір б/н про наймання житлового приміщення в гуртожитку.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач із листопада 2004 року в зазначеній кімнаті гуртожитку не проживає, відсутній за зареєстрованим місцем проживання більше 10 років без поважних причин, тому наявні правові підстави, передбачені ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР, для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Однак із вказаними висновками обґрунтовано не погодився апеляційний суд виходячи з наступного.

У статті 130 ЖК УРСР передбачено, що порядок користування житловою площею в гуртожитках визначається законодавством України.

Разом із тим крім відповідної глави у ЖК Української РСР (5464-10) зазначене питання врегульоване у Примірному положенні про гуртожитки, у розділі VIII якого передбачено відповідальність за порушення правил надання жилої площі в гуртожитку, користування гуртожитками та їх утримання, зокрема зазначено, що особи, винні у порушенні правил користування гуртожитками, несуть відповідальність відповідно до законодавства.

У зв'язку з цим можна розмежовувати правовий режим гуртожитків, житлові приміщення в яких підлягають приватизації, та правовий режим гуртожитків, які призначені для тимчасового проживання.

Оскільки правовий режим гуртожитків, житлові приміщення яких підлягають приватизації, прирівняно до правового режиму житлових приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються вимоги ст. ст. 71, 72 ЖК Української РСР.

Щодо мешканців інших гуртожитків, на яких не поширюються гарантії, передбачені Законом України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" (500-17) , то такі гуртожитки призначені для тимчасового проживання осіб, тому щодо мешканців цих гуртожитків правила ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР не поширюються.

Таким чином, главою 4 ЖК Української РСР (5464-10) не передбачено можливості визнати особу, яка користується житловим приміщенням у гуртожитку, такою, що втратила право користування зазначеним приміщенням.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд виходив із того, що згідно з наявними у справі доказами вищевказаний гуртожиток не належить до категорії тих, що підлягають приватизації, крім того, відсутнє спільне рішення адміністрації та профкому навчального закладу на вселення позивача до цього гуртожитку відповідно до вимог глави 4 ЖК Української РСР (5464-10) , тому відсутні підстави для задоволення позову.

Ухвалюючи рішення у справі, апеляційний суд повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212, 303 ЦПК України, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. ст. 213- 215, 316 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують, зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.

Вищезазначене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції - залишенню без змін з підстав, передбачених ст. 337 ЦПК України.