розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_5, ОСОБА_6, про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності, стягнення грошової компенсації; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя, поділ майна та виділення майна у власність, за касаційною скаргою ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 19 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 1 вересня 2015 року,

У травні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що під час шлюбу, який було зареєстровано 25 грудня 1982 року ними за спільні кошти було придбано наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_2; квартиру АДРЕСА_1; житловий будинок АДРЕСА_3; 123/752 частини житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_4, які в подальшому були реконструйовані під нежитлові приміщення - готель. Сторони не дійшли добровільної згоди щодо поділу майна.

Ураховуючи наведене, просив провести поділ майна, набутого за час шлюбу з ОСОБА_4, і виділити йому в натурі у власність квартиру АДРЕСА_1, автомобіль "КІА SPORTAGE", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, 2010 року випуску, гараж НОМЕР_2 в громадському об'єднанні автолюбителів "Ротор" по вул. Транспортників, 3 в м. Ізмаїл, та виділити ОСОБА_4 в натурі у власність натурі у власність 123/752 частини нежитлових приміщень в будинку по АДРЕСА_4 Одеської області та визнати за ним право власності на вказане майно. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію за 123/752 частини домоволодіння по АДРЕСА_4 Одеської області в сумі 190 000 грн, зобов'язавши ОСОБА_4 сплатити вказану суму в строк до 19 грудня 2015 року.

У березні 2014 року ОСОБА_4 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_3, в якому просила визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя 123/752 частин нежитлових будівель по АДРЕСА_4 Одеської області, провести розподіл майна та виділити їй у власність 123/752 частин нежитлових будівель по АДРЕСА_4 Одеської області.

При розгляді справи в суді, відповідач в повному обсязі визнала первісний позов, а позивач у повному обсязі визнав зустрічний позов.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 19 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 1 вересня 2015 року, заявлені позови задоволено.

Виділено у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1; автомобіль "КІА SPORTAGE", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, 2010 року випуску; гараж НОМЕР_2 в громадському об'єднанні автолюбителів "Ротор" по вул. Транспортників, 3 в м. Ізмаїл.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості Ѕ частини майна від 123/752 частини будинку по

АДРЕСА_4 Одеської області в сумі 190 000 зобов'язано ОСОБА_4 сплатити вказану суму в строк до 19 грудня 2015 року.

Визнано 123/752 частини будинку по АДРЕСА_4 Одеської області об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Виділено у власність ОСОБА_4 123/752 частин нежитлових будівель по АДРЕСА_4 Одеської області.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 просять скасувати ухвалу апеляційного суду та змінити рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суди виходили з того, що майно було придбано сторонами за час шлюбу, тому є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає розподілу.

Проте повністю з таким висновком погодитися не можна виходячи з наступного.

Установлено, що з 25 грудня 1982 року по 25 червня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі.

У період шлюбу сторонами було придбане наступне майно: квартиру АДРЕСА_2; квартиру АДРЕСА_1; житловий будинок АДРЕСА_3; 123/752 частини житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_4.

Як убачається зі змісту касаційної скарги, заявники не згодні з судовими рішеннями в частині поділу 123/752 частини житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_4, який судом визнано об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Установлено, що згідно договору дарування частини домоволодіння від 16 жовтня 2003 року, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Ізмаїльського міського нотаріального округу Єфіменко М.Д., зареєстрованого в реєстрі за №5441, ОСОБА_4 є власником 4/47 частин житлового будинку з надвірними спорудами, яке розташовано по АДРЕСА_4, яке складається в цілому із: літ. А - жилий будинок цегляний жилою площею 202,1 кв. м, літ. Б - будинок жилий цегляний, жилою площею 38,2 кв. м, літ. Д - будинок жилий цегляний, житловою площею 86, 3 кв. м, літ. Г - вбиральня, надвірні споруди, розташовані на земельній ділянці площею 1 352 кв. м. Зазначене підтверджено довідкою КП "Ізмаїльське МБТІ" від 2 жовтня 2014 року.

Відповідно до договору міни від 16 березня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Ізмаїльського міського нотаріального округу Єфіменко М.Д., в реєстрі № 1149, ОСОБА_12 є власником 59/752 частин житлового будинку № 40 з надвірними спорудами, яке розташовано по

АДРЕСА_4, яке складається в цілому із: літ. А - жилий будинок цегляний жилою площею 202,1 кв. м, літ. Б - будинок жилий цегляний, жилою площею 38,2 кв. м, літ. В - будинок жилий цегляний, житловою площею 86,3 кв. м, літ. Г - вбиральня, надвірні споруди.

ОСОБА_12 на підставі рішення Ізмаїльської міської ради від 24 січня 2005 року отримала в оренду земельну ділянку загальною площею 0, 0229 га, що знаходиться по АДРЕСА_4, про що 1 березня 2005 року було укладено договір оренди земельної ділянки.

Згідно виписки із рішення виконавчого комітету від 12 квітня 2005 року було виключено зі складу житлового фонду 123/752 частини будинку по АДРЕСА_4, належні на праві власності ОСОБА_13 Рішенням виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 17 травня 2005 року ПП ОСОБА_12 надано дозвіл на реконструкцію 123/752 частин нежитлового приміщення під готель на сім номерів по АДРЕСА_4.

Згідно із висновком експерта від 30 квітня 2013 року на час дослідження будівельні роботи з реконструкції належних ОСОБА_4 приміщень житлового будинку та підвалу в готель на сім номерів з будівництвом надбудови та двоповерхової прибудови є виконаними, за їх результатами було збільшено загальну площу наземних та підвального поверхів, покращено експлуатаційні характеристики приміщень, змінено функціональне призначення реконструйованої частини. За об'ємно - планувальним вирішенням - (склад приміщень та їх висота і площа) реконструйована в готель частина домоволодіння відповідає вимогам ДБН В.2.2-20:2008 "Будинки і споруди. Готелі"".

Даним висновком установлено, що ринкова вартість належних

ОСОБА_12 123/752 часток у будинку по АДРЕСА_4 в результаті реконструкції та зміни функціонального призначення збільшилась на 145 761 грн. Ринкова вартість належних ОСОБА_4 123/752 часток вказаного будинку складає 3 493 968 грн.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 зазначали, що відповідно до технічного паспорта на квартиру сім'ї ОСОБА_9, який є складовою частиною свідоцтва про власності на квартиру, в процесі приватизації квартири сім'ї ОСОБА_9 передано у власність вхід в підвал та комору в підвалі. ОСОБА_4 самовільно зайняла та переобладнала підвальне приміщення площею

28,9 кв. м, за що її було притягнуто до передбаченої законодавством відповідальності. Також комунальне підприємство "Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентаризації" листом від 10 вересня 2007 року повідомило, що в рахунок частки сім'ї ОСОБА_9 при приватизації квартири увійшли комори в підвалі за № № 8 та 9, а також 1/3 частка приміщення 2 та 10, 1/3 частки входу в підвал.

Отже, з обставин справи, встановлених судом, убачається, що ОСОБА_4 здійснила самочинне будівництво, а відтак правовідносини сторін урегульовані ст. 376 ЦК України.

За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Аналіз норм ч. 3 ст. 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення ч. 1 ст. 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у ст. ст. 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з незаборонених законом підстав, зокрема з правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Ухвалюючи рішення про визнання 123/752 частини будинку по АДРЕСА_4 в м. Ізмаїлі Одеської області об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та виділення у власність ОСОБА_4 123/752 частин вказаних нежитлових будівель, суди у порушення вимог ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України залишили поза увагою той факт, що за результатами реконструкції було збільшено загальну площу наземних та підвального поверхів спірних приміщень, покращено експлуатаційні характеристики приміщень, змінено функціональне призначення реконструйованої частини, майно збільшило у ринковій вартості, не з'ясував, у який спосіб і ким повинно здійснюватися узаконення таких об'єктів нерухомості, що призвело до передчасного постановлення ухвали про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Отже, судом фактично визнано право власності по Ѕ частини майна за кожним із подружжя в той час, як право власності на зазначене майно не підтверджено правовстановлюючими документами, виданими в установленому законом порядку.

Крім того, відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 ЦК України, ст. 3 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення.

Проте суд належним чином не перевірив, чи було порушене у суді питання предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність давали б підстави вважати про наявність спору про право.

При зверненні до суду, позивач не зазначив, у чому саме полягає неможливість визнання права власності в установленому законом порядку державними органами.

Викладене свідчить, що при вирішені спору судом неповно встановлено фактичні обставин справи, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 задовольнити частково.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 19 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 1 вересня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.