розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року,

У березні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги мотивував тим, що 21 листопада 2014 року відповідач взяв у нього в борг 250 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 06 грудня 2014 року про що власноруч написав розписку, проте взятих на себе зобов'язань не виконав, у зв'язку з чим просив стягнути на свою користь з відповідача 7 011 508 грн, що станом на 25 лютого 2015 року еквівалентно 250 000 доларів США.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 у січні 2016 року звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним, посилаючись на те, що розписка складалася без наміру настання правових наслідків за правочином у формі договору позики.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 лютого 2016 року в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року зазначене рішення районного суду в частині вирішення вимог ОСОБА_4 скасовано й первісний позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 борг за договором позики в розмірі 6 525 621 грн 75 коп.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке було помилково скасовано, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни чи скасування не встановлено.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 18 листопада 2015 року № 6-187цс15, які згідно вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів власних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, установивши, що розписка, складена на підтвердження укладення між сторонами договору позики, містить усі обов'язкові умови, а саме дату та розмір отриманої позики і термін її повернення, що підтверджено висновками судово-почеркознавчої експертизи, дійшов вірного й обґрунтованого висновку щодо доведеності позовних вимог і наявності правових підстав для їх задоволення в частині стягнення суми боргу з позичальника.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони узгоджуються з матеріалами та обставинами справи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 на увагу не заслуговують та висновків суду не спростовують.

Матеріали витребуваної справи не свідчать про те, що апеляційним судом при розгляді даної справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Таким чином, оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи вищенаведене та керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ