головуючого суддів: Гвоздика П.О., Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О., Коротуна В.М., Мартинюка В.І.,розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - відділ по Комунарському району служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради, про позбавлення батьківських прав, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_8 - на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 06 жовтня 2015 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, свої вимоги обґрунтовуючи тим, що в період з 2001 до 2007 року вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 року у них народилась спільна дитина - ОСОБА_9, батьком якої у свідоцтві про народження вказаний відповідач.

Після припинення шлюбних відносин на початку 2007 року вони з дитиною проживають окремо від відповідача, який донькою не цікавиться, участі у її вихованні не бере, матеріальної допомоги не надає, хоча є працездатним та фізично здоровим. На теперішній час дитина вважає своїм батьком чоловіка позивача, відповідача дитина не пам'ятає.

Посилаючись на те, що відповідач систематично ухиляється від виконання своїх батьківських обов'язків щодо виховання малолітньої дитини, не проявляє до неї ніякого інтересу, позивач просила суд позбавити ОСОБА_7 батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 24 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 06 жовтня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_8 - просить скасувати судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відсутні беззаперечні докази нехтування своїми батьківськими обов'язками відповідачем, які б свідчили про необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення його батьківських прав.

Так, висновком районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району від 22 вересня 2015 року зазначено про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_7 відносно його малолітньої доньки ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Отже, фактично дитина сторін проживає окремо від відповідача і за таких обставин він не може в тому ж обсязі, як і позивач, реалізувати свої права спілкуватися з дитиною та виховувати її.

Крім того, дитина з матір'ю проживають у квартирі, яка є власністю чоловіка позивача, а з наданих доказів не встановлено, що позивач повідомила відповідача про фактичну адресу проживання дитини та згоду на спілкування дитини із батьком з урахуванням створення нею нової сім'ї.

При цьому суди не погодилися із висновком органу опіки та піклування, оскільки він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч. 6 ст. 19 СК України), бо батько має біологічну спорідненість зі своєю донькою і, як це встановлено у судовому засіданні, бажає виконувати свої батьківські обов'язки.

Судами також зроблено висновок, що показання свідків, які є близькими родичами позивача, не можуть об'єктивно та безсумнівно свідчити про ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини.

Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_9 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 року, її батьками є: ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які у зареєстрованому шлюбі не перебували, про що надана копія свідоцтва про народження дитини.

З акта обстеження житлово-побутових умов проживання ОСОБА_9 у родині матері від 03 червня 2015 року вбачається, що дитина проживає окремо від відповідача АДРЕСА_1, де їй створені усі необхідні умови. Вихованням дитини займається вітчим ОСОБА_10, якого ОСОБА_9 вважає своїм батьком.

Відповідно до ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вона, він не забрали дитину з полового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини, перелік підстав для позбавлення батьківських прав є вичерпним.

Позбавлення батьківських прав є, з одного боку, засобом захисту прав дитини, а з другого, - заходом впливу на батьків, які неналежним чином виконують свої батьківські обов'язки стосовно дитини.

Згідно із ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57, 60 ЦПК України.

У цьому випадку позивач, яка подала позов про позбавлення батьківських прав із підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, повинна довести, що відповідач як батько ухиляється від виконання своїх обов'язків з виховання дитини.

Як роз'яснено у п. 15 постанови Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" (v0003700-07) , позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Для встановлення таких обставин суду потрібно ретельно перевірити докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зокрема, щодо поведінки відповідача відносно дитини та достатності обґрунтувань тих обставин, які визначені підставою для позбавлення її батьківських прав, можливості зміни його поведінки відносно дитини внаслідок вжиття менш суворих заходів впливу.

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування своїми обов'язками.

Згідно із ч. 4 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ч. 5 ст. 19 СК України).

При цьому суд може не погодитися із висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч. 6 ст. 19 СК України).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.

Висновок органу опіки та піклування має бути оформлений на бланку державних адміністрацій районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих органів міських чи районних у містах, сільських, селищних рад, підписаний головою (заступником голови) та скріплений печаткою. Також до висновку органу опіки та піклування мають бути додані документи, зазначені у ч. 3 ст. 253 ЦПК України.

Письмового висновку органу опіки по суті питання про позбавлення відповідача батьківських прав, який є обов'язковим в силу ч. 5 ст. 19 СК України, позивач суду не надала, про залучення до участі у справі цього органу за місцем проживання батька не клопотала, через що суд був позбавлений можливості об'єктивно встановити відомості про батька дитини та його ставлення до виконання своїх батьківських обов'язків і наміри брати участь у вихованні дитини.

Крім того, згідно з міжнародними та національними правовими нормами до прав дитини належить, зокрема, право на врахування її думки щодо питань, які стосуються її життя. Зокрема, відповідно до положень ч. 1 ст. 12 Конвенції ООН від 20 листопада 1989 року "Про права дитини" (ратифікована Україною 27 лютого 1991 року) держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

Відповідні положення закріплено у ст. 171 Сімейного кодексу України, згідно з якою думка дитини має бути врахована при вирішенні питань, що стосуються її життя.

Як установлено судами попередніх інстанцій, дитина з урахуванням її віку 9 років у сімейному колі називає татом чоловіка позивачки та бажає мати його прізвище і по батькові, рідного батька не згадує, проте питання про вислуховування дитини у суді ними не ставилося.

Касаційна скарга не містить обґрунтованих доводів на спростування вказаних висновків судів попередніх інстанцій, які є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.