розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 24 грудня 2015 року,

У серпні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що 23 червня 2013 року між ним та відповідачем укладено договір позики, відповідно до якого він позичив ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 115 000 доларів США, що за курсом НБУ було еквівалентно 1 569 750 грн, терміном до 30 червня 2013 року, про що останній надав розписку. Посилаючись на те, що до теперішнього часу відповідач борг не повернув, позивач з урахуванням уточнень остаточно просив стягнути на його користь з відповідача заборгованість у розмірі 4 280 920 грн 94 коп., з яких: сума основного боргу - 3 192 400 грн, індекс інфляції - 928 988 грн 40 коп. та 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення, а саме: з 01 липня 2013 року по 02 березня 2015 року, - 159 532 грн 54 коп.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 24 грудня 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 2 481 700 грн та 3 % річних - 124 017 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 23 червня 2013 року ОСОБА_3 позичив відповідачу ОСОБА_4 грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 115 000 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 569 750 грн, терміном до 30 червня 2013 року (а. с. 9).

На підтвердженні своїх вимог ОСОБА_3 надав копію розписки від 23 червня 2013 року, у якій зазначено, що ОСОБА_4 взяв у нього в борг 115 000 доларів США, які зобов'язався повернути до 30 червня 2013 року.

У зв'язку із тим, що відповідач у встановлений строк борг позивачу не повернув, розмір заборгованості станом на 02 березня 2015 року становить 2 481 700 грн (115 000 доларів США х 21,58 грн : 100 %), 3 % річних від простроченої суми за період з 01 липня 2013 року по 02 березня 2015 року в розмірі 124 017 грн (2 481 700 грн х 3 % х 609 днів : 100%).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором позики у встановлений договором строк не виконав, тому порушені права позивача підлягають захисту шляхом стягнення заборгованості за договором позики та 3 %.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на наступне.

Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України (435-15) .

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в ч. 2 ст. 640 ЦК України, за якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч. 1 ст. 207 ЦК України).

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови її отримання позичальником в борг із зобов'язанням повернення та дату отримання коштів.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначав, що 23 червня 2013 року нотаріусом ОСОБА_6 були засвідчені підписи його та ОСОБА_3 на змінах до установчих документів приватного підприємства "Камея", згідно з якими він став учасником (співвласником) вказаного підприємства. За домовленістю з позивачем, у разі необхідності він повинен був внести до статутного капіталу підприємства грошові кошти в національній валюті України в розмірі, еквівалентному 115 000 доларів США. З метою оформлення вказаного обов'язку позивач запропонував та наполягав на укладені й нотаріальному посвідчені договору позики між ними, проте оскільки факт передачі грошей не відбувся, нотаріус відмовив у нотаріальному посвідченні договору позики.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України зазначеного не врахували, в достатньому обсязі не визначили справжньої правової природи спірних правовідносин та відповідно норми матеріального права, які підлягають застосуванню, тому дійшли передчасного висновку про укладення між сторонами договору позики.

Також судом не надано належної оцінки показам свідка - приватного нотаріуса ОСОБА_6, який підтвердив, що сторони даного спору просили його посвідчити розписку, проте він пояснив, що має бути укладено договір позики, який може бути посвідчений нотаріально. У його присутності сторони розписку не писали й кошти не передавали.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 64 ЦПК Україниписьмові докази, як правило, подаються в оригіналі.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що позивач не надав суду оригіналу спірного боргового документа, що відповідно до положень ст. 545 ЦК України свідчило б про невиконання відповідачем свого обов'язку.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, задовольнити.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.