Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

Кафідової О.В., Висоцької В.С., Ткачука О.С.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Український страховий стандарт" про визнання недійсним договору добровільного страхування, що обмежують права споживача (страхувальника) та стягнення страхового відшкодування в повному обсязі, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року,

У листопаді 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із указаним позовом, у якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив визнати недійсним правочин про внесення змін до договору добровільного страхування транспортного засобу, вчинений у формі його заяви від 13 січня 2014 року, прийнятої та виконаної Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Український страховий стандарт" (далі - ПрАТ "СК "Український страховий стандарт"), як такий що суперечить умовам Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) та містить несправедливі умови стосовно страхувальника - споживача страхових послуг; стягнути з відповідача на свою користь частину суми страхового відшкодування в розмірі 60 099 грн 20 коп., пеню за прострочення виконання зобов'язання в сумі 26 035 грн 31 коп., інфляційні втрати у розмірі 39 126 грн 61 коп. та 3 % річних за період прострочення в сумі 2 168 грн 51 коп.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначав, що 15 жовтня 2013 року між ним та відповідачем було укладено договір добровільного страхування транспортного засобу,а саме: автомобіля марки Toyota RAV4, державний номерний знак НОМЕР_1.

Вказував на те, що 24 листопада 2013 року стався страховий випадок, про що він повідомив відповідача.

Звертав увагу на те, що 13 січня 2014 року представником ПАТ "СК "Український страховий стандарт" йому було запропоновано написати заяву про зменшення розміру страхового відшкодування з 80 099 грн 20 коп. до 18 700 грн, яке буде виплачено протягом тижня, та написати відмову від пред'явлення подальших претензій до відповідача.

Посилаючись на те, що на той час у нього була можливість придбати ідентичні складові до свого автомобіля він погодився на запропоновані умови та в той же день написав відповідну заяву, а 03 березня 2014 року він подав заяву про її відкликання та просив провести виплату страхового відшкодування в повному обсязі на підставі раніше наданої калькуляції офіційного спеціалізованого СТО "Тойота" в Україні, проте 04 березня 2014 року він отримав страхове відшкодування в обумовленому у заяві розмірі.

Враховуючи наведене та те, що відповідач вчасно не сплатив суму страхового відшкодування, просив позов задовольнити.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, правильно виходив з того, що відповідно до п. 22.4 укладеного між сторонами договору, всі зміни та доповнення до нього оформлюється в письмовому вигляді, як додаткові угоди (зміни) до цього Договору і є його невід'ємною частиною.

Таким чином, заява від 13 січня 2014 року про погодження суми страхового відшкодування є правочином, але не є додатковою угодою про внесення змін до вказаного договору в розумінні положень, викладених в п. 22.4, оскільки додаткова угода може містити зміни, що стосуються всіх можливих страхових випадків, що можуть настати, а не лише конкретного випадку, що вже настав.

Крім того, всупереч положенню ст. 60 ЦПК України позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що підписуючи заяву він не розумів значення своїх дій, що така заява підписана ним проти його волі, під впливом обману, погрози чи насильства.

При цьому, у заяві від 13 січня 2014 року позивачем зазначено, про досягнення згоди з відповідачем щодо розміру страхового відшкодування в сумі 18 700 грн та те, що після отримання вказаної суми він до страховика претензій не матиме.

Страхове відшкодування у погодженому сторонами розмірі виплачено відповідачем та отримано позивачем, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Враховуючи наведене та керуючись положеннями ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 - відхилити.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2016 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.