розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_8, третя особа - ОСОБА_5, про припинення правовідношення за договором іпотеки; за зустрічним позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу КоноваловаЕсталіна Анатоліївна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черемха Наталія Володимирівна, про визнання договорів недійсними; за позовом третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_5 до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_6, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Черемха Наталія Володимирівна, про визнання договорів недійсними, за касаційною скаргою представника ОСОБА_8 - ОСОБА_9 - та касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року,

У жовтні 2012 року ОСОБА_4 звернулась до суду із зазначеним позовом, у якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просила припинити правовідношення за договором іпотеки, який був укладений 14 березня 2012 року між нею та ОСОБА_8.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що 14 березня 2012 року між нею та ОСОБА_8 було укладено договір позики на суму 321 600 грн.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним договором позики, цього ж дня між нею та ОСОБА_8 було укладено договір іпотеки, предметом якого стала квартира АДРЕСА_1, що належала останньому на праві власності, а також договір про задоволення вимог іпотекодержателя щодо можливого звернення стягнення на вказану квартиру в разі неналежного виконання умов договору позики та утворення заборгованості.

У зв'язку із не виконанням ОСОБА_8 зобов'язань за вищезазначеним договором позики, вона, як іпотекодержатель, набула право власності на зазначену квартиру в позасудовому порядку.

Посилаючись на ч. 3 ст. 33, ст. 36, ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку", п. 8 ч. 1 ст. 346 ЦК України, а також на п. 4.3 вищезазначеного договору іпотеки, просила позов задовольнити.

У листопаді 2012 року ОСОБА_8 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_6, у якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив визнати недійсними договір позики, договір іпотеки й договір про задоволення вимог іпотекодержателя, які були укладені між ним та ОСОБА_4, а також просив визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, та застосувати до нього наслідки недійсності правочину.

Позовні вимоги мотивував тим, що вказані договори не відповідають вимогам закону, оскільки при їх укладенні він був позбавлений можливості прочитати зміст правочину через незнання української мови, внаслідок чого не знав про те, що передає в іпотеку належну йому на праві власності квартиру.

Вказував на те, що пеня за договором позики значно перевищує розмір основного зобов'язання. Крім того зазначив, що ОСОБА_4 тричі відмовлялася прийняти від нього суму боргу, а також під час посвідчення договорів іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя нотаріус не встановив його особу та не роз'яснив йому права й обов'язки.

Враховуючи наведене, просив позов задовольнити.

У листопаді 2012 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_6, у якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просила визнати недійсними договори позики й іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_8, а також визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, та витребувати з чужого незаконного володіння вказане вище нерухоме майно на її користь.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що оскаржувані договори були укладені її чоловіком ОСОБА_8, без її згоди, а кошти, отримані за договором позики, були витрачені не в інтересах сім'ї.

Також вказувала, що під час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу сторони були обізнані про те, що право власності на вказану квартиру не може перейти до ОСОБА_4 лише за договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 14 березня 2012 року, а отже на той момент остання такого права не набула.

Враховуючи викладене, просила позов задовольнити.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, ОСОБА_8 та ОСОБА_5 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2014 року апеляційні скарги ОСОБА_5 та ОСОБА_8 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року в частині вирішення вимог ОСОБА_5 скасовано, позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 14 березня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

Визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений 14 березня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_8.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 27 грудня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6

Витребувано у ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2.

У задоволенні решти позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами - ОСОБА_5 відмовлено.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 травня 2015 року, рішення апеляційного суду м. Києва від 29 травня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2015 року, апеляційні скарги ОСОБА_8 та ОСОБА_5 відхилено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 10 лютого 2014 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_5 залишено без змін.

У касаційних скаргах представник ОСОБА_8 - ОСОБА_9 та ОСОБА_5 просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 та позову третьої особи з самостійними вимогами - ОСОБА_5, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог кожного із заявників, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, правильно виходив з того, що спірна квартира, на момент укладання оспорюваних договору іпотеки та договору про задоволення вимог іпотекодержателя була особистою власністю ОСОБА_8 та він на власний розсуд міг розпоряджатися своєю власністю, без згоди дружини ОСОБА_5, яка не має права на вказану квартиру, а відтак правові підстави для визнання недійсними договорів позики, іпотеки, договору про задоволення вимог іпотекодержателя та договору купівлі-продажу спірної квартири відсутні.

В свою чергу, апеляційний суд, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_5, в межах доводів апеляційних скарг та доказів, що були дослідженні районним судом та судом апеляційної інстанції в порядку, визначеному ч. 2 ст. 303 ЦПК України, врахувавши висновки викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 травня 2015 року, дійшов обґрунтованого висновку про те, що подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_5 є громадянами Ісламської Республіки Іран, мали останнє спільне місце проживання в Ірані, ОСОБА_5 має постійне місце проживання в Ірані, а отже до майнових наслідків їх шлюбу слід застосовувати право особистого закону подружжя, яким є право Ісламської Республіки Іран.

При цьому, суд зазначив, що в Іранському законодавстві відсутнє поняття спільної сумісної власності подружжя, і майно, у тому числі нерухоме, належить повністю тому з подружжя, на чиє ім'я воно зареєстроване.

Таким чином, нотаріально посвідчена заява ОСОБА_8 від 22 квітня 2011 року про те, що половина усього його рухомого і нерухомого майна належить його дружині, сама по собі не змінює правового режиму майна, зареєстрованого за ним на праві власності. Вказана заява не є шлюбним контрактом, чи двосторонньою угодою подружжя про розподіл майна, чи договором про відчуження майна одним з подружжя на користь іншого.

Висловлена у повідомленні Консульського відділу Посольства Ісламської Республіки Іран в Україні від 09 грудня 2015 року позиція, що вищевказана заява від 22 квітня 2011 року має юридичне значення та має застосовуватись при вирішенні будь-яких майнових питань про право на майно подружжя, не містить посилання на норми законодавства, офіційні джерела Ісламської Республіки Іран, що тлумачать ці норми, або офіційні джерела, що містять практику застосування, а отже не може бути розцінена судом як офіційне тлумачення змісту певних норм права Ісламської Республіки Іран.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.