головуючого Червинської М.Є., суддів: Коротуна В.М., Нагорняка В.А., Мазур Л.М., Писаної Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю "Євролізинг Україна" про визнання недійсним правочину та стягнення коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 21 січня 2016 року,

У жовтні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що він, маючи бажання придбати автомобіль Renault Duster 1.6, дізнався, що продаж здійснює філія товариства з обмеженою відповідальністю "Євролізинг Україна" (далі - ТОВ "Євролізинг Україна") у м. Хмельницькому.

В обґрунтування позову ОСОБА_6 зазначив, що 29 червня 2015 року прибув у представництво відповідача з метою придбання автомобіля Renault Duster 1.6. Працівники відповідача підтвердили можливість придбання вказаного автомобіля за 211 600 грн, за умови сплати авансового платежу у розмірі 20 % від повної вартості, що складає 42 360 грн, після чого автомобіль буде доставлено за місцем його проживання. Вказані умови придбання задовольнили позивача, а тому він цього ж дня сплатив авансовий платіж у розмірі 42 360 грн і після цього відповідач надав йому для підписання договір фінансового лізингу, який він підписав, не вивчивши, оскільки був впевнений, що умови договору, зазначені у договорі, є тотожними тим, що були роз'яснені йому працівником відповідача.

В телефонній розмові представник відповідача повідомив позивача, що товариство не може виконати умови договору, оскільки придбаний ним автомобіль знаходиться в стані непридатному для продажу, та запропоновано придбати інший автомобіль за більшою ціною або розірвати договір.

Позивач стверджує, що наміру укладати договір в наявній редакції він не мав, оскільки зазначене не відповідало його внутрішній волі.

Позивач вважає, що діяльність, якою займається відповідач, є нечесною підприємницькою практикою, такою, що вводить споживача в оману, а вказані обставини є підставою для визнання укладеного договору незаконним та повернення сплачених за цим договором коштів.

Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 21 січня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 29 червня 2015 року між ОСОБА_6 та ТОВ "Євролізинг Україна" було укладено договір фінансового лізингу № 001897, за яким предметом лізингу був автомобіль Renault Duster 1.6.

У той же день на виконання умов договору позивач сплатив на користь відповідача 42 360 грн першого авансового внеску.

У липні 2015 року позивач звернувся до відповідача з проханням припинити дію укладеного договору та повернути суму сплаченого авансового платежу, оскільки відповідач зобов'язання з придбання автомобіля не виконав.

Листом від 30 липня 2015 року відповідач повідомив позивачу, що відповідно до умов договору він сплатив не авансовий внесок, а адміністративний платіж у розмірі 33 181,30 грн та аванс 9 178,70 грн. Відповідно до п. 12.1 ст. 12 договору вказаний адміністративний платіж поверненню не підлягає, тому авансовий платіж буде повернутий у розмірі 5 507,22 грн. Також повідомлено, що на підставі його заяви договір лізингу вважається розірваним з 08 липня 2015 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили із того, що умови договору погоджені сторонами, а тому обов'язкові до виконання і підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає.

З таким висновком судів погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчиненняправочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України (435-15) про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) .

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим, може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень договору або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в частині 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону "Про захист прав споживачів"); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону).

Із матеріалів справи вбачається, що позивач мав намір придбати автомобіль Renault Duster 1.6, а тому він звернувся до відповідача, де йому була запропонована ціна 211 600 грн за вказаний автомобіль.

Позивач сплатив перший авансовий платіж, однак у телефонній розмові представник відповідача повідомив його, що оскільки придбаний ним автомобіль знаходиться в стані непридатному для продажу, то запропоновано придбати інший автомобіль за більшою ціною або розірвати договір.

При цьому позивач дізнався, що 33 181,30 грн зі сплачених ним 42 360 є адміністративним платежем та поверненню при розірванні договору не підлягають.

Суди у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України не перевірили, чи не порушує принцип добросовісності положення договору, які істотно обмежують права лізингоодержувача на розірвання договору, та чи не призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін умови договору про неповернення адміністративного платежу у випадку розірвання договору.

Крім того, згідно з п. 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Таким чином, вказані положення договору містять односторонню відповідальність лізингоодержувача за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо, бо визначено, що за вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Окрім вказаного, судами не перевірені наступні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Окрім того, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2766цс15.

Ухвалюючи рішення, судами не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Крім цього, доказів того, що договір фінансового лізингу від 25 червня 2015 року № 01279, укладений між сторонами, було нотаріально посвідчено, матеріали справи також не містять.

За таких обставин суди у порушення вимог статей 212- 214 ЦПК України на вказане уваги не звернули та не сприяли всебічному й повному з'ясуванню обставин справи, а тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справах

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 27 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 21 січня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.