розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2015 року,

У серпні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору від 11 жовтня 2013 року ОСОБА_3 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту у розмірі 14 600 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору утворилася заборгованість, розмір якої станом на 30 травня 2014 року становив 20 859,48 грн. і складався із: заборгованості по кредиту - 13 893,84 грн., заборгованості зі сплати процентів - 4 697,01 грн., заборгованості по комісії - 799,13 грн., штрафу (фіксована частина) - 500 грн., штрафу (процентна складова) - 969,50 грн.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з ОСОБА_3 на свою користь вказану заборгованість.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 11 жовтня 2013 року станом на 30 травня 2014 року у розмірі 20 859,48 грн., яка складається із: заборгованості по кредиту - 13 893,84 грн., заборгованості зі сплати процентів - 4 697,01 грн., заборгованості по комісії - 799,13 грн., штрафу (фіксована частина) - 500 грн., штрафу (процентна складова) - 969,50 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив з того, що ПАТ КБ "ПриватБанк" не надав обґрунтованого розрахунку заборгованості за кредитним договором.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем доведено належними та допустимими доказами заявлені вимоги, зокрема, укладення між сторонами 11 жовтня 2013 року кредитного договору та порушення відповідачем його умов.

Проте з таким висновками судів повністю погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону судові рішення судів обох інстанцій не відповідають.

Як вбачається з позовної заяви, банк посилається на укладений між сторонами кредитний договір від 11 жовтня 2013 року, що підтверджується заявою, підписаною відповідачем. Місцевий та апеляційний суди, встановлюючи обставини в цій частині, також посилалися на заяву та розрахунок, який знаходяться в матеріалах справи на аркушах 6, 7.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що на аркушах справи 6, 7 (на які посилалися суди, як на підтвердження вищевказаних обставин) знаходиться анкета ОСОБА_3 про те, що він ознайомлений з умовами і правилами надання банківських послуг, тарифами від 11 жовтня 2011 року, а також отримав картку 11 жовтня 2011 року.

До матеріалів справи додано довідку про умови кредиту з використанням кредитної картки "універсальна" - 55 днів льготного періоду (а. с. 7) та витяг із умов і правил надання банківських послуг (а. с. 9 - 31).

Разом з тим, судами встановлено, що між сторонами саме 11 жовтня 2013 року укладено договір з видачею кредитної картки, умови якого відповідач не виконує, а тому зобов'язаний сплатити кошти.

Однак, судами неповно встановлено обставини, зокрема, не з'ясовано умови договору від 11 жовтня 2013 року, оскільки в матеріалах справи відсутня заява щодо договору від 11 жовтня 2013 року, як і сам договір, а також докази отримання картки 11 жовтня 2013 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Судами не з'ясовано умови отримання кредиту та строк дії картки, яка видавалась на підставі цього договору кредиту.

Крім того, заперечуючи проти позову, відповідач посилався на обставини здійснення проти нього шахрайських дій, зокрема, зняття коштів з його картки за допомогою телефонного зв'язку невідомими особами (а. с. 96, 168).

Банком на адресу відповідача направлено лист від 24 липня 2013 року зі змісту якого вбачається, що дійсно мали місце шахрайські дії третіх осіб, спрямовані на заволодіння грошовими коштами з картки відповідача (а. с. 69 - 70).

Разом з тим, розмір цих грошових кошті (щодо мали місце шахрайські дії третіх осіб) судами не встановлено, а банком при складанні розрахунку заборгованості не враховано.

Відповідно до ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із п. 37.2 ст. 37 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" у разі ініціації неналежного переказу з рахунка неналежного платника з вини ініціатора переказу, що не є платником, емітент зобов'язаний переказати на рахунок неналежного платника відповідну суму грошей за рахунок власних коштів, а також сплатити неналежному платнику пеню в розмірі 0,1 відсотка суми неналежного переказу за кожний день, починаючи від дня неналежного переказу до дня повернення відповідної суми на рахунок, якщо більший розмір пені не обумовлений договором між ними.

Відповідно до пунктів 6.7, 6.8 Положення про порядок емісії спеціальних платіжних засобів і здійснення операцій з їх використанням, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2010 року № 223 (z0474-10) , банк у разі здійснення недозволеної або некоректно виконаної платіжної операції, якщо користувач невідкладно повідомив про платіжні операції, що ним не виконувалися або які були виконані некоректно, негайно відшкодовує платнику суму такої операції та, за необхідності, відновлює залишок коштів на рахунку до того стану, у якому він був перед виконанням цієї операції. Користувач не несе відповідальності за здійснення платіжних операцій, якщо спеціальний платіжний засіб було використано без фізичного пред'явлення користувачем або електронної ідентифікації самого спеціального платіжного засобу та його держателя, крім випадків, коли доведено, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню персонального ідентифікаційного номера або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції.

Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин.

Не встановивши обставин, які безспірно доводять, що користувач своїми діями чи бездіяльністю сприяв втраті, незаконному використанню ПІН-коду або іншої інформації, яка дає змогу ініціювати платіжні операції, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про вину відповідача як підставу цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання умов договору.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року № 6-71цс15, який відповідно до вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Проте, апеляційний суд не дав належної оцінки вищевказаним обставинам, не спростував доводи відповідача щодо шахрайських дій третіх осіб спрямованих на заволодіння його коштами з кредитної картки, не встановив, чи є вина боржника у перерахуванні коштів з картки останнього та, які саме суми були списані з рахунку відповідача, не спростував відповідь банку від 24 липня 2013 року.

Таким чином, належно обґрунтованого розрахунку суми боргу апеляційним судом не перевірено.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Аналогійний висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року № 6-1825цс15, який відповідно до вимог ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином, суди попередніх інстанцій доводів та заперечень сторін не перевірили, не встановили у повному обсязі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дотрималися вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не дали юридичної оцінки наданим сторонами доказам, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 серпня 2015 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.