розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 7 серпня 2012 року та рішення апеляційного суду Херсонської області від 13 жовтня 2015 року,

У липні 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що згідно договору дарування 18 червня 1993 року вона подарувала дочці ОСОБА_4 та її чоловіку ОСОБА_5 належний їй будинок АДРЕСА_1

В обґрунтування позову зазначала, що на час укладання даного договору позивач хворіла та перебувала у вкрай важкому психічному стані через хворобу та дуже непокоїлась за своє життя. Скориставшись цим, її дочка ОСОБА_4 умовила її подарувати їй та чоловіку ОСОБА_5 вказаний будинок.

При цьому вони дійшли згоди, що будинок переходить їм в дар, а вона буде продовжувати жити в будинку, а дочка в свою чергу буде піклуватися та доглядати за нею, не буде відчужувати будинок.

Проте, у лютому 2011 року дочка заявила про намір продати будинок, не зважаючи на те, що їй ніде жити. Дочка зловживає алкогольними напоями, своє право власності на будинок не зареєструвала, не виконує домовленість про догляд за нею, не сплачує комунальні платежі, не робить поточний ремонт будинку.

Вважала, що вказаний договір укладений під впливом обману і є фіктивним, оскільки прикриває іншу угоду. Текст договору в нотаріальній конторі вона не вичитувала, а навіть якби й зробила це, то через тяжкий психічний стан у якому вона перебувала під час укладення договору, викликаний хворобою, не змогла би його правильно оцінити.

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 7 серпня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 13 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено шляхом виключення з його мотивувальної частини посилання на ст. ст. 229, 230 ЦК України та доповнивши його мотивувальну частину посиланням на ст. ст. 48, 55, 56, 57, 58, 226, 243, 244, 425 ЦК УРСР 1963 року, як підставу для відмови в позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про недоведеність позовних вимог. При цьому виключаючи з мотивувальної частини рішення місцевого суду посилання на ст. ст. 229, 230 ЦК України та доповнивши його мотивувальну частину посиланням на ст. ст. 48, 55, 56, 57, 58, 226, 243, 244, 425 ЦК УРСР 1963 року, апеляційний суд виходив із того, що правовідносини сторін урегульовані ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, а відтак посилання судом першої інстанції на норми ЦК України (435-15) 2004 року є безпідставним.

Проте повністю з таким висновком погодитися не можна з огляду на наступне.

Апеляційний суд вірно зазначив, що правовідносини сторін урегульовані нормами ЦК УРСР (1540-06) 1963 року.

Установлено, що відповідно до адресної довідки ОСОБА_4 з 11 серпня 1993 року зареєстрована в АДРЕСА_1, а ОСОБА_5, 1969 року народження з 20 жовтня 2008 року зареєстрований в АДРЕСА_2.

На підставі договору дарування від 18 червня 1993 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідно 70/100 та 10/100 частин належного їй будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, який розташований по АДРЕСА_1, який належить дарителю ОСОБА_3 на підставі рішення Каховського райнарсуду Херсонської області.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 зазначала, що: оспорюваний нею договір дарування був вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК), тому що вона з відповідачами домовилися про те, що будинок переходить їм в дар, а вона (позивачка) буде продовжувати жити в будинку, а дочка в свою чергу буде піклуватися за її стан здоров'я, доглядати за нею та утримувати її. Тобто вона думала про укладання договору довічного утримання (ст. 744 ЦК); оспорюваний нею договір дарування був вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК), тому що відповідачі не виконали домовленість про догляд за нею, ввели її в оману і змусили її 18 червня 1993 року підписати вказаний договір дарування; оспорюваний нею договір дарування був вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК), тому що на той час в неї був тяжкий психічний стан, визваний хворобою; оспорюваний нею договір дарування є фіктивний; оспорюваний договір дарування є удаваний, оскільки прикриває іншу угоду; в текст договору вона не вчитувалась, а якби й зробила це, то через тяжкий психічний стан, викликаний хворобою, не змогла би його правильно оцінити.

Крім того, зазначала, що правочин, вчинений під впливом насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, є оспорюваний.

Апеляційний суд зазначав, що аналогічні зазначеним нормам ЦК України (435-15) в період дії ЦК УРСР (1540-06) 1963 року були статті 55, 56, 57, 58, 425 ЦК УРСР 1963 року.

Так, відповідно до ст. 55 вказаного Кодексу угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Згідно зі ст. 56 вказаного Кодексу угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Відповідно до ст. 57 зазначеного Кодексу угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

За ст. 58 вказаного Кодексу: недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода) (ч.1); якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі (ч.2).

Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність (ч.1); договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому (ч. 2).

Згідно з ч. 3 ст. 244 вказаного Кодексу в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору дарування: до договорів дарування жилих будинків та будівельних матеріалів застосовуються правила статей 226, 227 і 227-1 цього Кодексу.

Стаття 226 вказаного Кодексу, чинна на момент спірних правовідносин, регулювала договір купівлі-продажу жилого будинку (законом від 16 грудня 1993 року, що набув чинності 6 січня 1994 року, ця стаття були виключена).

Відповідно до ст. 425 вказаного Кодексу за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Ухвалюючи рішення, апеляційний суд послався на всі можливі підстави, передбачені законом для визнання правочину недійсним, які за своєю суттю є взаємовиключні.

Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою доводи ОСОБА_3 щодо відсутності у неї волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідачам належної їй частини будинку, оскільки вона є особою похилого віку, за станом здоров'я потребує допомоги, а відповідачі запропонували їй свою допомогу за умови переоформлення на них частини її будинку. За твердженням позивача, укладаючи спірний договір, вона помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачами.

Так, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

При цьому, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 3 лютого 2016 року № 6-1364цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів

Отже, не з'ясувавши всіх обставин, що передували укладенню спірного договору дарування, та залишивши поза увагою доводи позивача, якими обґрунтовано позов, що свідчить про неповне неповневстановлення апеляційним судом фактичнихобставин справи, не дано юридичної оцінки наданим сторонам доказам, відповідно до них не визначено правовідносини, що виникли між сторонами, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого апеляційним судом рішення з направленням справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.