Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О.,

суддів: Дем'яносова М.В., Маляренка А.В.,

Парінової І.К., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, треті особи: комунальне підприємство "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації", Сьома дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору, за касаційною скаргою ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2015 року,

У вересні 2012 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, обґрунтовуючи вимоги тим, що після смерті ОСОБА_8, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина у вигляді домоволодіння по АДРЕСА_1. Вони звернулися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де дізналася про те, що нібито існує заповіт ОСОБА_8, за яким він все майно заповів ОСОБА_3 та його дружині ОСОБА_9 Також у нотаріальній конторі їм стало відомо про те, що 29 січня 2009 року ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_9 20/100 частки домоволодіння у вигляді квартири № 1. Позивачі зазначили, що вказаний договір є недійсним, оскільки домоволодіння по АДРЕСА_1 з 1959 року належало ОСОБА_8 та ОСОБА_10 як спільне майно подружжя. Після смерті ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_2 спадщину прийняли її чоловік ОСОБА_8 та діти: ОСОБА_5 і ОСОБА_4 Спірне домоволодіння було поділено наступним чином: ОСОБА_8 виділено 4/6 частки, ОСОБА_11 - 1/6 частки, ОСОБА_4 - 1/6 частки, про що свідчить рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2012 року. ОСОБА_4 та ОСОБА_5 фактично прийняли спадщину, але своєчасно не оформили своїх спадкових прав, а їх батько ОСОБА_8 при оформленні договору купівлі-продажу в силу правової необізнаності, в порушення п. 3 договору не повідомив покупця та нотаріуса про те, що внаслідок продажу частини будинку будуть порушені права та законні інтереси інших осіб. Таким чином, на момент оформлення договору між ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 фактично існувало право спільної часткової власності та відповідно до ст. 362 ЦК України співвласники мали переважне право перед іншими особами на купівлю частки домоволодіння, а продавець мав письмово повідомити співвласників про намір продажу своєї частки домоволодіння. В заповіті ОСОБА_8 не конкретизував які приміщення входять до 1/2 частки домоволодіння, що переходять ОСОБА_3, а які ОСОБА_6 Крім того, під час оформлення договору не було виділено 20/100 частки у натурі, а продаж квартири № 1 є безпідставним, оскільки юридично будинок не поділений на квартири, а є цілим майновим комплексом. Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу 20/100 частки домоволодіння було здійснено ОСОБА_12 під впливом помилки щодо предмету договору та прав інших осіб, що має істотне значення, позивачі з урахуванням уточнень просили на підставі ст. 229 ЦК України визнати недійсним договір купівлі-продажу 20/100 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 у вигляді квартири № 1, укладений 29 січня 2009 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_9

рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2015 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної інстанції й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.

Судами встановлено, що 29 січня 2009 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 було укладено договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого ОСОБА_8 продав ОСОБА_9 20/100 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 та остання зареєструвала своє право власності, що підтверджується технічним паспортом та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 березня 2009 року.

Після смерті ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 звернулася до Сьомої дніпропетровської державної нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 також зверталися до нотаріальної контори із заявами про право на спадщину за законом, а ОСОБА_3 - із заявою про право на спадщину за заповітом.

Постановами державного нотаріуса від 16 березня 2011 року та від 20 серпня 2010 року у видачі свідоцтв було відмовлено.

Також встановлено, що рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 вересня 2012 року було визнано за ОСОБА_4, ОСОБА_5 право власності по 1/6 частки за кожним на домоволодіння по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті їх матері ОСОБА_10 У задоволенні позовних вимог про скасування рішення, реєстрації права власності та визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено. Вказаним рішенням було встановлено, що на момент складення спірного договору купівлі-продажу від 29 січня 2009 року, ОСОБА_8 був власником 4/6 або 2/3 частки вказаного домоволодіння і мав всі законні підстави розпоряджатися належним йому майном, тому підстави для визнання недійсним даного договору купівлі-продажу відсутні.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із безпідставності та недоведеності позовних вимог.

Такі висновки судів відповідають вимогам закону та ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Так, згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Частиною 3 ст. 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Із роз'яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" убачається, що відповідно до ст. ст. 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі.

Відмовляючи у задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку відповідно до вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, правильно виходив із недоведеності та необґрунтованості зазначених позовних вимог, оскільки позивачі не надали належних та допустимих доказів за правилами ст. ст. 58, 59 ЦПК України на підтвердження позовних вимог, а саме: що, укладаючи оспорюваний договір, ОСОБА_8 помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.

Доводи касаційної скарги стосуються переоцінки доказів, викладених в оскаржуваних рішеннях, що не належить до компетенції суду касаційної інстанції й висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Разом з тим, висновок про відмову в задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанцій також обґрунтовували пропуском позивачами без поважних причин строку для звернення до суду з цим позовом.

Проте, із такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

Так, згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.

За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

При цьому, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) "Про судове рішення" судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій помилково відмовили у задоволенні позову одночасно за необґрунтованістю вимог та у зв'язку із пропуском строку для звернення до суду з цим позовом, що є взаємовиключними підставами.

Згідно зі ст. 341 ЦПК України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про те, що така підстава відмови в задоволенні позову як пропуск позивачами при зверненні до суду з цим позовом строку позовної давності підлягає виключенню із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду.

Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2015 року змінити, виключивши із їх мотивувальних частин посилання як на підставу для відмови в задоволенні позову пропуск позивачами при зверненні до суду строку позовної давності.

В решті рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2015 року залишити без змін.

рішення оскарженню не підлягає.