розглянувши у судовому засіданні справу за позовом прокурора Якимівського району Запорізької області, діючого в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору: ОСОБА_8, опікунська рада при виконавчому комітеті Якимівської селищної ради, приватний нотаріус Якимівського нотаріального округу Уколов СергійАнатолійович, про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 27 жовтня 2015 року,

У січні 2015 року прокурор Якимівського району Запорізької області, діючи в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, звернувся до суду з указаним позовом посилався на те, що 5 жовтня 2011 року внаслідок скоєної ОСОБА_10 ДТП було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_11, внаслідок яких він помер. На утриманні ОСОБА_11 знаходилися малолітні діти: син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. Вироком Якимівського районного суду Запорізької області від 20 грудня 2011 року ОСОБА_10 визнано винним у скоєнні злочину передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та стягнуто із засудженого 107 396,80 грн, у тому числі на утримання неповнолітніх дітей потерпілого ОСОБА_11 по 160,92 грн кожному щомісячно до досягнення ними повноліття.

3 листопада 2011 року ОСОБА_10 оформив довіреність на ім'я своєї матері ОСОБА_12 на продаж належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_1. За договором купівлі-продажу від 23 грудня 2011 року ОСОБА_10 через представника за довіреністю ОСОБА_12, відчужив указану квартиру ОСОБА_6.

Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2013 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 22 серпня 2013 року вищезазначений договір купівлі-продажу спірної квартири за позовом прокурора Якимівського району в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_15 до ОСОБА_10, ОСОБА_7, ОСОБА_6 був визнаний недійсним.

У подальшому, ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 18 грудня 2013 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2014 та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 22 серпня 2013 року скасовано, а провадження у справі закрито з підстав, встановлених п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 18 грудня 2013 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 3 червня 2014 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2013 року залишено без змін.

Зазначав, що незважаючи на обізнаність ОСОБА_7 та ОСОБА_6 щодо викладених вище обставин ними було укладено договір дарування квартири від 28 січня 2014 року, за умовами якого вони подарували спірну квартиру ОСОБА_5

Ураховуючи наведене, прокурор вважав вказаний правочин таким, що вчинений з порушенням чинного законодавства, а тому посилаючись на положення ст. ст. 203, 215, 230 ЦК України просив визнати його недійсним.

Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 13 липня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення апеляційного суду Запорізької області віл 27 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири ОСОБА_16 від 28 січня 2014 року, укладеного між ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, посвідчений державним нотаріусом Якимівського нотаріального округу Уколовим С.А., зареєстрований в реєстрі № 165.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на відсутність правових підстав, передбачених положенням ст. 230 ЦК України, на підставі якої заявлено позов, для визнання недійсним договору дарування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що оскільки договір купівлі-продажу спірної квартири від 23 грудня 2011 року, укладений між ОСОБА_10, від імені якого діяла на підставі доручення ОСОБА_12, ОСОБА_7 та ОСОБА_6, за рішенням суду визнано недійсним, тому ОСОБА_6 та ОСОБА_14 не набули права власності на вищезазначену квартиру на підставі зазначеного договору, а тому не могли розпорядитися нею, а відтак, спірний договір підлягає визнанню недійсним.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (частина друга статті 16 ЦК України).

Установлено, що вироком Якимівського районного суду Запорізької області від 20 грудня 2011 року ОСОБА_10 визнано винним у скоєнні злочину передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та задоволено цивільний позов ОСОБА_8 до ОСОБА_10 про відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого у розмірі 107 396,80 грн.

З метою забезпечення цивільного позову слідчим СВ Якимівського РВ ГУМВС України в Запорізькій області 12 жовтня 2011 року винесено постанову про накладення арешту на майно ОСОБА_10, яку останньому, було оголошено під розпис цього ж дня.

3 листопада 2011 року ОСОБА_10 оформив довіреність на ім'я ОСОБА_12 на продажу належної йому на праві власності квартира АДРЕСА_2 на яку було накладено арешт.

На підставі договору купівлі-продажу від 23 грудня 2011 року ОСОБА_10, від імені якого діяла на підставі доручення ОСОБА_12 відчужив спірну квартиру ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Рішенням Якимівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2013 року, яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 22 серпня 2013 року, вищезазначений договір купівлі-продажу спірної квартири був визнаний недійсним.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 18 грудня 2013 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 22 серпня 2013 скасовано, провадження в справі закрито з підстав, встановлених п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2014 року ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 18 грудня 2013 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

При новому розгляді ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 3 червня 2014 року рішення Якимівського районного суду Запорізької області від 27 травня 2013 року залишено без змін.

Згідно з Цивільним кодексом України (435-15) особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215-235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388).

Прокурор Якимівського району Запорізької області, який діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернувся з позовом про визнання договору дарування недійсним, оскільки одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ст. 230 ЦК України).

Суди, розглядаючи справи цієї категорії, повинні ураховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого та на підставі закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншимактамцивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі статтею 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, якане ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разоміз тим ч. 3 ст. 216 ЦК України передбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Цивільним кодексом України (435-15) передбачені засади захисту права власності. Зокрема, ст. 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідноіз ч. 1 ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст. 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Відповідно до ст. 28, 29 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена

Забезпечення захисту прав малолітніх або неповнолітніх осіб під час розгляду справи встановлено у ст. 27-1 ЦПК України, згідно з якою суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

З матеріалів справи вбачається, що на момент пред'явлення позову відповідач ОСОБА_5, 2006 року народження, не міг бути відповідачем у справі, оскільки не досяг 14-річного віку.

Разом із тим обмежена цивільна дієздатність неповнолітнього відповідача не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, а може бути підставою для залучення законного представника цієї особи.

Викладене свідчить, що при вирішені спору судом неповно встановлено фактичні обставин справи, не дано юридичної оцінки наданим сторонами доказам, відповідно до них не визначено правовідносини, що виникли між сторонами, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.