розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 17 листопада 2015 року,

У серпні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, обґрунтовуючи вимоги тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 22 травня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Широковою В.А. за реєстровим № 2062, він придбав у відповідачів квартиру № АДРЕСА_1 за ціною 108 570 грн. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2012 року вищевказаний договір купівлі-продажу було визнано недійсним. Позивач зазначав, що більше ніж чотири роки відповідачі безпідставно володіють грошовими коштами у розмірі 108 570 грн, які були сплачені ним за вищевказаним договором та у добровільному порядку повернути їх відмовляються. Посилаючись на викладене, просив стягнути на його користь солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 безпідставно набуті кошти в розмірі 108 570 грн, інфляційні втрати - 325 грн 71 коп., 3 % річних - 1 677 грн 63 коп., проценти за користування грошовими коштами - 38 007 грн 68 коп., а також відшкодувати завдану моральну шкоду в розмірі 11 418 грн 98 коп.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 29 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 25 червня 2014 року, у позові відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 листопада 2014 року рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 29 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 25 червня 2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 17 листопада 2015 року, позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 148 472 грн 34 коп. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону ухвала суду апеляційної інстанції у повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що 22 травня 2009 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали, а ОСОБА_9 придбав квартиру АДРЕСА_1

Відповідно до п. 3 зазначеного договору сторонами погоджено, що продаж є дійсним наміром сторін та здійснюється за ціною 108 570 грн, що є еквівалентом 14 100 доларів США, які продавці отримали від покупця повністю ще до підписання цього договору (а. с. 9, т. 1).

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 16 січня 2013 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2013 року, укладений 22 травня 2009 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 договір купівлі-продажу квартири № АДРЕСА_1 визнано недійсним на підставі ч. ч. 1, 2, ст. 234 ЦК України (а. с. 62-74, т. 1).

Також встановлено, що заочним рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2013 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_9 заборгованість у розмірі 63 760 грн (а.с. 127-130, т. 1).

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2013 року заочне рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 лютого 2013 року змінено, стягнуто на користь ОСОБА_9 солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 заборгованість у розмірі 75 351 грн 94 коп. (а. с. 131, 132, т. 1).

Крім того, відповідно до рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року, яке набрало законної сили, було виключено з-під арешту квартиру № АДРЕСА_1 який був накладений на підставі постанови слідчого відділу слідчого управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області від 24 листопада 2010 року, та

визнано за ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5 право власності на зазначену квартиру (а. с. 140-142, т. 1).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та стягуючи на користь позивача з відповідачів грошові кошти за договором купівлі-продажу належної їм квартири, який у подальшому було визнано фіктивним, суд першої інстанції виходив із того, що такі кошти є безпідставно набутим майном, тому дійшов висновку про стягнення вказаних коштів на користь позивача на підставі ст. 1212 ЦК України.

Апеляційний суд погодився з таким висновком суду першої інстанції та залишив ухвалене ним рішення без змін.

Із висновками апеляційного суду повністю погодитися не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

За положеннями вказаної норми фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків і характеризується такими рисами: сторони вчиняють правочин для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша -намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

Така же правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, яка є обов'язковою для всіх судів України.

Так, рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 05 жовтня 2012 року, яке набрало законної сили, укладений між сторонами даного спору договір купівлі-продажу у зв'язку із його фіктивністю визнано недійсним на підставі ст. 234 ЦК України.

Зазначеним судовим рішенням встановлено, що під час укладення договору купівлі-продажу сторони не мали наміру створення тих правових наслідків, які ним обумовлювалися, про що свідчить відсутність у ОСОБА_4, ОСОБА_6 і ОСОБА_5 іншого житла та реєстрація ОСОБА_9 права власності на спірну квартиру більше ніж через рік після укладення договору купівлі-продажу. Із матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи щодо ОСОБА_3 за ст. 190 КК України вбачається, що на час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу зазначеної вище квартири між сторонами існували боргові зобов'язання, а

спірна квартира передавалася ОСОБА_9 в якості застави у забезпечення виконання боргових зобов'язань.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснено, що якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання фіктивного правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

За змістом ст. ст. 303, 316 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд зобов'язаний надати відповіді на всі доводи апеляційної скарги.

Недотримання вказаних вимог є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в частині мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів і переоцінку доказів.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, на порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України доводи апеляційної скарги та докази, надані на її обґрунтування, належним чином не спростував, не звернув уваги на те, що недійсність правочину призводить до повернення сторін до первісного стану та з огляду на те, що при фіктивному правочині відсутні наміри створення юридичних наслідків (що у даному випадку встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили), й відповідно є неможливим виникнення майнових наслідків, належним чином не перевірили посилання відповідачів на те, що сторонами спірного правочину не вчинялися дії, обумовлені цим правочином, зокрема позивачем не сплачувалися кошти за придбання нерухомого майна.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК Українипідставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції повністю не встановлені, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 3 ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.