розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності на Ѕ частину від 13/100 частин житлового будинку за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Донецької області від 30 червня 2015 року,

У серпні 2012 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з 1975 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, який було розірвано рішенням суду від 20 березня 1989 року. За час шлюбу вона з чоловіком за сумісні кошти придбали 13/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1. Вважала, що відповідно до вимог закону придбане за час шлюбу майно є спільною сумісною власністю подружжя, тому вона має право на 1/2 його частку.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила визнати за нею право власності на 1/2 частку від 13/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 жовтня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Донецької областівід 30 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 13/200 частки будинку АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, а в разі його поділу їх частки визнаються рівними.

Висновок апеляційного суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Установлено, що ОСОБА_3 перебувала з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 березня 1989 року, про що в книзі реєстрації актів про розірвання шлюбу відділу реєстрації актів громадянського стану Жовтневого РВК м. Маріуполя 8 лютого 1990 року зроблено запис № 120.

2 березня 1989 року, тобто під час шлюбу, ОСОБА_6 на підставі письмового договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Першої маріупольської державної нотаріальної контори та зареєстрованого 14 березня 1989 року Маріупольським бюро технічної інвентаризації, придбав у власність 13/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться по АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.

Відповідно до ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 24, ст. 25, ч. 1 ст. 28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України (2006-07) ), чинного на час придбання спірної частини житлового будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Також аналогічне правове положення закріплене в ст. 60 СК України.

Отже, указаною нормою права передбачено презумпцію віднесення придбаного за час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України має довести протилежне (спростувати матеріально-правову презумпцію).

За нормою ч. 2 ст. 28 КпШС Українисуд може визнати майно власністю кожного з подружжя не тільки за однієї умови фактичного припинення шлюбу, але й за умови, що майно було нажито під час роздільного проживання подружжя.

Частиною 1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Вирішуючи спір, апеляційний суд посилався на рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 20 березня 1989 року, яким установлено, що подружні стосунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 були припинені в 1986 році.

Оскільки не встановлено, що з 1986 року вони проживали окремо та спірна частина житлового будинку була придбана під час роздільного проживання подружжя ОСОБА_6, апеляційний суд прийшов до правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Згідно з вимогами ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Таким чином, під час розгляду справи судом не були порушені норми матеріального й процесуального права, а наведені в скарзі доводи висновок суду не спростовують, тому суд касаційної інстанції не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ