Парінової І.К., Дьоміної О.О., Маляренка А.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа комунальне виробниче житлово-експлуатаційне підприємство "Центральний" Дніпропетровської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 червня 2015 року та ухвалу апеляційного Дніпропетровської області від 16 грудня 2015 року,

У серпні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, обґрунтовуючи вимоги тим, що він є відповідальним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1, де зареєстрований та мешкає з 20 березня 1984 року. Разом із ним за вказаною адресою зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_7 та дочка ОСОБА_6 З 1998 року його дружина разом з донькою переїхали від нього та стали проживати окремо за іншою адресою, а з 13 листопада 2000 року шлюб між ним та ОСОБА_8 було розірвано, донька залишилась проживати разом із матір'ю. З 1998 року відповідачі у зазначеній вище квартирі не проживають, спільного господарства не ведуть, не сплачують комунальні платежі. Посилаючись на викладене, позивач просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 18 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2015 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_5, 1975 року народження, та ОСОБА_6, 1994 року народження, такими, що втратили право користування квартирою № 21 по просп. Петровського, 2 у м. Дніпропетровську. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційної інстанції й постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 є відповідальним квартиронаймачем та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 40).

Разом з ним у зазначеній квартирі зареєстровані його колишня дружина ОСОБА_7 та донька ОСОБА_6

За змістом ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом.

Як роз'яснено у п. п. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ст. 212 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Судами встановлено, що 13 листопада 2000 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_9 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим відділом реєстрації актів громадянського стану виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Дніпропетровська (а. с. 7).

Із 21 листопада 2000 року по 2013 рік ОСОБА_9 перебувала в шлюбі з громадянином Німеччини - ОСОБА_11.

07 серпня 2013 року ОСОБА_9 зареєструвала шлюб з ОСОБА_12, у зв'язку із чим вона змінила прізвище на "ОСОБА_4", що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу та копією паспорта (а. с. 71, 72).

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не проживають у спірній квартирі з 1998 року у зв'язку із припиненням шлюбних відносин та ведення спільного господарства між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також у зв'язку із тим, що між колишнім подружжям склались вкрай неприязні відносини, що підтверджується показами свідків, листом управління Міністерства внутрішніх справ України Дніпропетровській області від 23 липня 1998 року та актом від 10 червня 2013 року комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Центральний" (а. с. 39, 57, 58).

Участі в оплаті за користування квартирою та комунальних платежів з 1998 року по даний час відповідачі не беруть.

Також встановлено, що ОСОБА_5 двічі зверталась до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовними вимогами щодо вселення, які ухвалами цього ж суду від 02 лютого 2000 року та 23 листопада 2000 року було залишено без розгляду (а. с. 59, 60).

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій з дотриманням вимог ст. ст. 213, 214, 303, 315 ЦПК України дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 такими, що втратили право користування жилим приміщенням на підставі ст. 72 ЖК УРСР, оскільки позивачем доведено належними доказами, а відповідачами не спростовано того, що вони без поважних причин не проживають у спірній квартирі понад шість місяців.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги є безпідставними, були предметом дослідження судів попередніх інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Оскільки наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів, викладених в оскаржуваних рішеннях, що не належить до компетенції суду касаційної інстанції й висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, зі змісту касаційної скарги та матеріалів справи не вбачається неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити.